Читати книгу - "Драматичні твори"

Г н а т. А Софія?

Варка. Вона тобі чужа, ти не її, а мене любиш!

Гнат. Нехай тебе чорт любить!

Варка. Та чорт же й любить! (Обніма його й цілує.) Оцей, оцей, оцей!

Гнат (тремтить і говоре після кожного поцілунку). Варко... Варко... Варко... Я присягав Софії.

В а р к а. Я твоя суджена, а не Софія! Ти мені раніш присягав, ти сказився тоді, віддав мене Степанові; візьми ж мене, візьми мене тепер, поки нема Степана, і випий з мене кров мою! Гнат! Кров мою випий з мене тепер, тепер, поки я вільна, а Степан вернеться... тоді... годі вже! Буде нам мука — вічная розлука.

Гнат. Вічная розлука... (Без сили опускає руки.)

Варка. Чуєш, чуєш? Пригорнись сюди, до мого серця... Слухай, як воно лютує, кипить, мало не вискоче! Нащо ж марно тратить час? Може, Степан і завтра прийде...

Гнат тяжко й глибоко зітхає.

Мовчиш? Цураєшся? (Одпиха його від себе.) Слинявий! Дурень! Солом’яний дід! Прощай! Будеш ти бігать за мною, будеш шукать, як перше, та не знайдеш! Прощай! (Іде.)

Гнат (мов просипається). Варко! (Доганя її.)

Варка. Чого?

Гнат. Постривай! (Хвата її за руку.)

Варка. Геть від мене! Не підступай!.. Ти й так вимучив мене — чого тобі треба? Я через тебе тут кисну, через тебе не найнялась до калинівського панича, через тебе пропадаю, сохну, в’яну! Я з ума зійду! А ти слини тілько пускаєш! Прощай!

Гнат (придероюує її). Варко!

Варка. Не зачіпай мене!

Гнат. Стривай, куди ж ти?

Варка. Завтра чуть світ піду в Калинівку 10.

Гнат. В Калинівку?! І наймешся до панича у горниці?

В а р к а. Наймусь. А тобі яке діло?

Гнат (скипів). Як яке?

Варка. Ха-ха-ха! Який сердитий! У тебе жінка є, а я вільна пташка, поки Степан не вернеться: що захочу, те й зроблю ніхто мені не забороне, а вернеться Степан — і на поріг нікого не пустю!

Гнат. Так ти підеш?

Варка. Атож.

Гнат. Не йди!

Варка. Ха-ха-хаі Що ж ти мені зробиш? Заборониш? Одчепись, кажу! Піду, куди схочу! Піду в город; і там є кращі й розумніші від тебе.

Гнат. Не йди, кажу! Бо я тебе й під землею знайду і уб’ю, як собаку!

В а р ка (ласкаво). Божевільний! Єй-богу, божевільний. Ти сам не знаєш, чого хочеш. І цураєшся мене, і не пускаєш.

Г н а т. Не можу я від тебе відцураться, нема у мене сили,— і зілля не помага. Ти мене причарувала навіки; як підеш відціля — гробаки заточать моє серце... Я тебе скрізь знайду... Я тебе й себе занапастю,— не йди...

Варка. Чого ж ти мучишся, чого нудишся? Скажений, я тебе не покину, я не піду нікуди відціля без тебе, а з тобою піду куди ти схочеш, куди звелиш! Утечемо, утечемо на край світа, щоб тілько сонце знало, де ми будемо жить, удвох ми будем скрізь щасливі... Утечемо! Сьогодня, зараз...

Гнат. На, бери мене, всього бери, муч мене, тілько не йди нікуди, щоб я тебе хоч бачив щодня, хоч здалеку, або дай мені такого зілля, щоб я забув тебе.

Варка. Такого зілля нема на світі. Ти ж мій... навіки мій... (Обніма його.)

Завіса.

ДІЯ П’ЯТА

У Гната в хаті.

ЯВА І ?

Ганна (одна). Куди ж це Гната занесло — і досі нема? А та, певно, побігла одшукувать його! Шукай, шукай — знайдеш, якраз! Він від тебе тіка, як чорт від ладану, бо ти тілько плакать умієш. Спарувався!.. Коли б мені старого чорта здихаться, я за тебе приймусь не так. Яка ніжна, все б тілько лежала, а по хазяйству без загаду і не загляне.

ЯВА її

Входе Софія, роздягається й сіда.

Г а н н а. Я ж кажу, що так! Ходить, тиняється, наче пані яка!.. Чого ж це ти руки згорнула, чом води не принесеш?

Софія. Та води, мамо, повна діжка. Я ще вранці наносила, хоч і подивіться! Куди ж її носить?

Ганна. Куди? Куди? Ще тобі треба показувать, куди й воду носить! Якби ти була з хазяйського заводу, то й без показу, і без загаду знала б своє діло. Наносила б у чавуни та поставила б свині полову попарить.

С о ф і я. Та он же гляньте — в печі обидва чавуни стоять, повні полови з дертю.

Ганна. А свиня тим часом голодна, отам риє під при-сьбою та гуде!

Софія. На те вона свиня!

Г а н н а. О, я знаю, що ти на язик гостра, як бритва, а до діла нема хисту! Якби ти не язиком, а руками робила, то й свиня була б прив’язана на паколі і не рила б.

Софія. Та вона ж була на паколі, а Гнат вчора взяв нащось вірьовку. Чим же я її прив’яжу?

Ганна. Найшла б чим, якби хотіла, а то все з татком своїм возишся! Не приносив ще сьогодня пряничків?

Софія (через сльози). Чого ви, мамо, нападаєтесь на мене? Що я вам зробила?

Ганна (прицмокує). Агусі, маленька, заплач — батько спече калач!

Софія. Боже мій, боже!

Г а н її а. Повна хата робочих людей: невістка й батько її! Тілько б спали та їли! Дармоїди бісові!

Софія. Батько не ваше їдять! Вони нам хазяйство справили з тим договором, щоб ми їх до смерті содержували.

Ганна. До смерті!.. Коли ж він умре? Жди! Він ще двадцять год буде жить, то його й годувать, дармоїда?

' Входе Іван і стоїть на порозі.

Софія. Краще б ви мене вбили, ніж отак щодня допікати! Я вже світові божому не рада.

ЯВА III

Іван, Ганна й Софія.

Іван. Знову гризла? Я вже терпів, терпів, та й терпець урвався! Скажи ти мені, що я тобі зробив, що тобі Софія робе, чого ти гризеш її?

Ганна. Лінива твоя дочка, не хазяйка, нічого не глядить, тілько учепиться чоловікові за шию та так і висить, а ти ще й сам потураєш.

Іван. Що ти вигадуєш? Хіба я не бачу, як вона робе... Та нехай би за діло вилаяла, ну, так! А то прямо чи слід, чи не слід — сичиш, сичиш і сичиш!

Ганна.