Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Після моєї першої спроби приладнати тятиву до кільця на моїй щоці залишилася довга червона смуга. Для того, щоб зігнути лук і щоб співпадали його верхній кінець із нижнім, треба було мати величезну фізичну силу та неабияку вправність. Уперши нижній кінець лука в своє стегно, Метью однією рукою нагнув його верхній кінець, а другою відв’язав тятиву.

— У тебе це так легко виходить. — Там само легко, як він витягнув корок із пляшки шампанського в сучасному Оксфорді.

— Дійсно легко. Бо, будучи вампіром, я мав більше тисячі років практичного досвіду, — посміхнувся Метью, подаючи мені лук. — Пам’ятай: тримай плечі прямо, над пострілом довго не думай, а тятиву спускай легенько і плавно.

Ага — легко сказати! Я повернулася до мішені. Кількома кинджалами Метью пришпилив до копиці сіна м’яку шапку, камзол та сорочку. Спершу я подумала, що головне — у щось влучити: у шапку, камзол чи сорочку. Але Метью пояснив, що мета — влучити в те, у що я цілилася. І підкріпив цю тезу, поціливши однією стрілою в копицю. Потім він оточив її проти годинникової стрілки колом іще з п’яти стріл, після чого розщепив центральну стрілу шостою.

Витягнувши стрілу з сагайдака, я вставила її, глянула, прицілюючись, уздовж своєї лівої руки й натягнула тятиву. І завагалася: лук вже встиг збитися з прицілу.

— Стріляй! — різко кинув Метью.

Коли я спустила тятиву, стріла, свиснувши повз копицю, пласко вдарилася об долівку.

— Дай спробую ще раз, — сказала я, простягаючи руку до сагайдака, що стояв у мене біля ноги.

— Колись я бачив, як ти вистрелила відьмовогнем у вампірку й пропалила в її грудях діру, — спокійно мовив Метью.

— Я не хочу говорити про Жюльєту. — Я спробувала вставити стрілу, але руки мої тремтіли. Я опустила лук. — І про Шамп’є я теж нічого не хочу чути. А також про те, що мої здібності та сила кудись начебто щезли. Я не хочу нічого чути про мою здатність змушувати фрукти в’янути і бачити кольори та світло, випромінювані людьми. Ми можемо про це хоча б на тиждень забути? — Я була роздратована тим, що мої здібності (або відсутність таких) вже встигли стати розхожою темою розмов.

— Стрільба з лука задумувалася як засіб пришпорити й оживити твою здатність метати відьмовогонь, — уточнив Метью. — І розмова про Жульєту тут може допомогти.

— А чому б не задумати все це просто як можливість для мене повправлятися у стрільбі з лука? — сердито спитала я.

— Тому що нам треба збагнути, чому твої здібності й сили зазнали змін, — спокійно відказав Метью. — Підніми лук, натягни тятиву і випусти стрілу.

— Цього разу хоч у сіно влучила, — прокоментувала я, коли стріла застрягнула у верхньому правому куті копиці.

— Ти прицілилася надто низько.

— А тобі від цього неабияка втіха.

Вираз обличчя Метью змінився на серйозний.

— Немає нічого смішного в тому, що треба навчитися перемагати й виживати. Цього разу встав стрілу, але, перш ніж прицілитися, заплющ очі.

— Ти хочеш, щоб я скористалася своєю інтуїцією, — нервово хихикнула я, вставляючи стрілу в лук. Мішень була прямо переді мною, але я заплющила очі, як радив мені Метью. Щойно я це зробила, як вага довколишнього повітря почала мене відволікати. Воно тиснуло мені на руки, стегна і важкою накидкою лягло мені на плечі. Чомусь повітря тягнуло кінчик стріли догори. Я змінила стійку і розправила плечі, зіштовхнувши повітря геть. У відповідь легенький лагідний вітерець гойднув своїм подувом пасмо волосся у мене над вухом.

«Що тобі треба?», — сердито спитала я у вітру.

«Твоєї довіри», — прошепотів він у відповідь.

Від здивування я аж рота роззявила, моє третє око розкрилося, і я побачила перед собою кінчик стріли, який золотаво світився жаром і пружністю, які вкарбував у нього на кузні коваль. Вогню, ув’язненому в залізній пастці наконечника, хотілося вилетіти на волю, але йому судилося залишатися там, допоки я не звільнюся від свого страху. Я злегка видихнула, звільняючи в своїх грудях трохи місця для віри. Мій подих пройшов древком стріли, і я спустила тятиву. Підтримувана моїм подихом, стріла помчала вперед.

— Я влучила. — Очі мої залишалися закритими, але мені не треба було їх розплющувати, щоб пересвідчитися, що я влучила у ціль.

— Так, дійсно влучила. Але все питання в тому — як ти це зробила. — І Метью підхопив лук, що мало не випав із моїх пальців.

— Усередині вістря був вогонь, який хотів вирватися на волю, і повітря своєю вагою впливало на древко стріли та вістря, — відповіла я, розплющуючи очі.

— Ти відчула стихії так само, як відчула воду в садку Сари в Медісоні та сонячне світло, ув’язнене в айві у Старій Хижці, — задумливо мовив Метью.

— Інколи мені здається, що світ сповнений якогось невидимого потенціалу, до якого мені ніяк не вдається дістатися. Може, якби я була схожою на Фетиду і мала змогу за власним бажанням змінювати форму, то знала б, що з усім цим слід робити. — Я потягнулася за луком та іще однією стрілою. Доки я не розплющувала очей, то влучала в ціль, але коли розплющувала їх і починала скоса поглядати на оточення, мої постріли дуже відхилялися від цілі або не долітали до неї.

— На сьогодні досить, — сказав Метью, потираючи вузол, що вже почав утворюватися над моєю правою лопаткою. — Шеф каже, що пізніше на цьому тижні задощить. Може, вирушимо на верхову прогулянку, поки є нагода? — Шеф був не лише вправним кухарем, але й пристойним метеорологом. Зазвичай він сповіщав свій прогноз погоди, коли вранці приносив нам тацю зі сніданком.

Ми вирушили верхи на природу, а коли поверталися, то помітили в полях кілька вогнищ, а в самому Сеп-Турі вже палали смолоскипи. Сьогодні були сатурналії, офіційний початок сезону відпочинку в шато. Філіп, дотримуючись екуменічних принципів, хотів, щоб ніхто не відчував себе обділеним, і тому призначив однакову кількість часу на вшанування як давньоримських, так і християнських традицій. Були навіть елементи давньоскандинавського Різдва Христового, введені, як мені здавалося, Гелоугласом, якого з нами зараз не було.

— Швидко ж ви набридли один одному! — загудів Філіп із хорів, коли ми повернулися. На голові у нього