read-books.club » Дитячі книги » Місто біля моря 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто біля моря"

167
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Місто біля моря" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: Дитячі книги / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 72 73 74 ... 119
Перейти на сторінку:
цим хвилинам ще й тому, що, коли мчав цехом від коминків, тримаючи в кліщах палаючі плитки, у мозку блиснула щаслива думка.

«А що, — думав я набиваючи, — коли по цих же трубах, по яких зараз проходить до кожної машинки стиснене повітря, пустити таке ж повітря, але раніш підогріти його? Нехай іде підогріте повітря по цеху, розгалужується до кожної машинки і нагріває заодно моделі. Від загальної магістралі можна зробити відвід, прикрутити до нього краник, а до краника — гумовий шланг з мідним наконечником. Треба тобі повітря для обдування моделей — повернув краник і тим же гарячим повітрям чудово змітаєш непотрібний тобі пісок. А всю решту часу повітря працює на підогрів. І як просто зробити це! Треба тільки запаяти пази під моделями, зробити доступ для проходження повітря, і модель весь час буде гаряча. А чого ми досягнемо? Багато чого! Ливарникам уже не треба залишати своє робоче місце і бігати до коминків. Вони не будуть більше простуджуватися, вискакуючи розпалені у двір, особливо взимку. Буде забезпечено правильний ритм формування. Та й скільки коксу можна зберегти для держави, якщо ми назавжди знищимо коминки!»

Охоплений щасливими думками, формуючи щосили на машинках, я не помітив, як до мене підійшов Федорко. Він причаївся за два кроки від мене, за моєю спиною, і стежив, як я формую. Я помітив майстра лише після того, як він голосно запитав Турунду:

— Ну, Луко, що ти скажеш про свого сусіда? — І Федорко кивнув на мене.

Турунда відклав трамбівку, витер спітніле обличчя і сказав:

— Я, Олексію Григоровичу, думаю, — толк буде. Старанний він і пристосувався швидко.

— Так от, Манджура, — сказав Федорко спроквола, — випробування твоє скінчилось. Як пошабашиш — заходь у контору, там тобі видадуть розрахункову книжку. Поставлю тобі п’ятий розряд. А далі видно буде… Не мало?

— Гаразд, Олексію Григоровичу, досить! Спасибі вам! — І я міцно потиснув руку майстрові.

… Уже багато хто пошабашив, а я все набивав і набивав, щоб не стояти даремно, чекаючи, поки Лука з Гладишевим заллють свої опоки. Величезна хмара пари знялася біля спорожнілої вагранки.

Горнові вибили низ вагранки, і звідти в глибоку яму вивалився напівобгорілий кокс, покритий чавунними корочками і липким шлаком, наче горіхи у цукрі.

Усю цю вогненну кашу вже поливали з брандспойтів. Чути було, як шипіли брили гаснучого коксу. Він поступово робився багровим, потім темно-малиновим і нарешті почорнів.

Недалеко, у хмарах пари, вириваючись з іншої вагранки, іскрився струмінь чавуну. Він лився у нові ковші. Усе вже димилося навколо, і парко було, як у бані на третій полиці. І хоч мені довелося носити ковші з Турундою в останні хвилини, ніколи не працювалося так легко, як зараз, наприкінці робочого дня. Спокійні і трохи урочисті слова майстра все ще звучали в ушах. Вони стверджували за мною стале місце в цьому цеху.

Залиті сонцем вулиці зміняли одна одну. Замурзаний, з патьоками поту на обличчі, гордо йшов я по середині бруку, а в боковій кишені куртки вже лежала новенька розрахункова книжка з печаткою і моїм робочим номером. У ній було чітким, розмашистим почерком написано, що формувальник Василь Миронович Манджура має п’ятий розряд. Мені хотілося показати цю книжку першому-ліпшому перехожому, хоча самий мій вигляд, без усяких документів, міг засвідчити, що я належу до великої робітничої армії.

Спека була непомітна після жари в ливарні. Силкувався я продумати ще раз свій план: як можна змінити підогрівання машинок. Але зараз, на вулиці, думки ці розбіглись, і важко було їх упорядкувати: «Гаразд, головне придумано, а решта прийде згодом!»

На завороті з вулиці Магеллана на Приморську мене наздогнала Анжеліка.

— Здрастуйте, Василю! — кинула вона, важко дихаючи. — Ви біжите, як на пожежу!

— Здрастуйте, — буркнув я. — Біжу тому, що брудний. Помитися хочеться!

— Скажіть, ви на мене сердитесь?

— Чого це раптом?

— А чому ви не заходите?

Часу не було.

— Я залишила вам записку. І з друзями вашими говорила. Невже не переказували?

— Переказували! — сказав я похмуро, намагаючись бути з Лікою якомога суворішим. І подумав: «Краще б ти і не заходила, а то життя нема. Геть-чисто заклювали мене: «жених» та й «жених»! Очей не можна повернути у бік сусідньої садиби — неодмінно хлопці починають посміхатися».

Сашко Бобир роздобув десь пучок флердоранжа, яким прикрашають молодих і, поки я умивався біля колодязя, встромив мені його в петлицю піджака. Добре ще, що я помітив вчасно, а то вийшов би отак у місто, на посміховисько людям!

Помовчавши, Ліка сказала:

— Все-таки не чемно. Я перша даю про себе знати. Заходжу до вас, чого ніколи раніш не робила. А ви… Пристойність вимагав!

— Знаєте що, Ліко, — наважився я, — боюсь, що з вашими пристойностями нам не по дорозі!

— Невже я така безнадійна? Безпринципна істота з міщанськими нахилами? Так накажете вас розуміти?

Я збагнув: Ліка хоче викликати мене на одверту розмову. Заводити з нею дискусію не хотілось, і я ухилився від прямої відповіді.

— Як собі знаєте. Вам видніш!

— Все моє нещастя, Василю, полягає в тому, що я не можу на вас сердитися.

— А ви розсердьтеся, — сказав я байдуже.

— Важко… — спроквола сказала Ліка. — І я було подумала…

— Що?

— Ось хто виведе мене на вірний шлях…

Вя» е близько буіїа моя огорожа. Після трудового дня в ливарні я ніяк не міг настроїти своє серце на лад Анжеліки. І я відрубав:

— Ви попросіть Зюзю. І удар у нього гарматний, і чарль— стонити може, і всіх пристойностей навчений. Ось хто підійде вам у вихователі. Бувайте!

З цими словами я помахав їй шершавою долонею, а другою рукою сильно штовхнув уперед хвіртку…

Перший відгукнувся на мою листівку Моня Гузарчик. Воно й зрозуміло: Харків був поряд, ніч їзди. Монька писав:

«… Одержана листівка принесла мені багато радості і морального задоволення. Всі наші дрібні сварки вже забулися. Залишилося в пам’ятісаме хороше. І біс з ним, що ви не хотіли мене прийняти в комсомол через оту бабусю, яку я навіть і в вічі не бачив. Комсомольцем я таки буду! Я працюю тут на Харківському паровозобудівному заводі. Ти знаєш, скільки тут робітників? Адже не повіриш! Більше десяти тисяч. Наш «Мотор» у порівнянні з ХПЗ — це сільська кузня…

Мені було дуже дивно читати твої слова про те, що вам «довелось повоювати», перше ніж вас прийняли на заводімені лейтенанта Шмідта. А мене без усяких: тільки показав путівку — зарахували в дизельний цех, і тут-то я вперше побачив, як складаються величезні машини для вироблення електроенергії —

1 ... 72 73 74 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто біля моря"