Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

стояв сам-один у своєму кабінеті. Ганс Фасте нарешті признався в тому, що весь час інформував СЕПО, і Бубланський, навіть не вислухавши виправдань, усунув його від розслідування. І хоч він таким чином дістав неспростовні докази, що Фасте — безчесний кар’єрист, а проте йому було дуже важко повірити, що хлопець постачав інформацію й злочинцям. Бубланський узагалі відкидав думку, що хтось із них так чинив.

Звичайно, навіть у правоохоронних органах є корумповані й зіпсовані люди. Але видати холоднокровному вбивці маленького хлопчика-інваліда — це щось інше, і поліціант відмовлявся вірити, що хтось із колег здатен на таке. Можливо, інформація просочилась у світ якось інакше. Хтось міг підслухати їхні телефонні розмови або гакнути комп’ютери, хоч навряд чи вони заносили в котрийсь комп’ютер інформацію про те, що Авґуст Балдер може намалювати злочинця. Бубланський спробував зв’язатися з керівницею СЕПО Геленою Крафт, щоб обговорити це. Однак вона його не перенабрала, дарма що він наголосив на важливості питання.

Крім того, йому телефонували схвильовані представники Шведської торгової ради та Міністерства підприємництва. І хоч напрямки ніхто нічого не казав, проте складалося враження, що їх головно турбували не хлопчик чи подальше розслідування стрілянини на Свеавеґені, а експериментальна програма Франса Балдера, яку, судячи з усього, справді викрали в ніч убивства.

Попри те що в Салтшебадені побували кілька найкращих поліційних комп’ютерників, а також три програмісти з Лінчепіндзького університету й Стокгольмського технологічного інституту, ніяких досліджень Балдера виявити не вдалося ні в комп’ютерах, ні серед його паперів.

— Отже, на додачу до всього «втік» ще й штучний інтелект, — пробурмотів Бубланський собі під носа, пригадавши чомусь давню жартівливу загадку, якою його шалапутний кузен Самуел любив розважати своїх ровесників у синагозі.

Загадка містила в собі парадокс: якщо Бог усемогутній, то чи може Він створити щось розумніше, ніж Він сам? Її вважали, як він пам’ятав, за вияв нешанобливості чи навіть блюзнірства, бо вона була така підступна, що всяка відповідь виявлялася неправильною. Але поринути глибше в проблематику Бубланський не встиг. У двері постукали. То була Соня Мудіґ, яка з певною урочистістю простягла йому ще шматочок швейцарського апельсинового шоколаду.

— Дякую, — сказав він. — Що нового?

— Ми гадаємо, що вже знаємо, як злочинцям удалося виманити Торкела Ліндена з хлопчиком надвір. Вони послали фальшиві мейли від нашого імені й імені професора Еделмана, призначивши зустріч на вулиці.

— А таке можна витіяти?

— Це не дуже складно.

— Жах!

— Так, але це не пояснює, як вони дізналися, що їм треба проникнути саме в комп’ютер медичного центру «Одін» і щодо справи долучився Чарлз Еделман.

— Підозрюю, нам треба перевірити наші власні комп’ютери, — похмуро сказав Бубланський.

— Їх уже перевіряють.

— Невже дійшло вже до такого, Соню?

— Що ти маєш на увазі?

— Що нічого не можна написати чи сказати, не ризикуючи, що тебе підслухають?

— Не знаю. Сподіваюся, що ні. А тим часом на допит чекає такий собі Якоб Чарро.

— Хто це?

— Футболіст з клубу «Сіріанска». Це той хлопець, який вивіз жінку й Авґуста Балдера зі Свеавеґену.

Соня Мудіґ сиділа в кімнаті для допитів з молодим м’язистим чоловіком з коротким темним волоссям та випнутими вилицями. Молодик був у гірчичному светрі з трикутним викотом, без сорочки й видавався змученим і водночас трохи гордим.

— Допит розпочато о вісімнадцятій тридцять п’ять, двадцять другого листопада, — повела Соня. — Мета — вислухати інформацію свідка Якоба Чарро, який має двадцять два роки і проживає в Норсборґу. Розкажіть про те, що сталося сьогодні вранці.

— Ну… — заговорив Якоб Чарро. — Я їхав Свеавеґеном, зауважив попереду якийсь безладний рух і подумав, що сталася аварія, тому вповільнив хід. Аж тут я побачив, що з лівого боку через вулицю біжить чоловік. Він мчав уперед, навіть не дивлячись на транспорт. Пам’ятаю, мені здалося, що то терорист.

— Чому?

— Він неначе був переповнений священної люті.

— Ви встигли розгледіти його зовнішність?

— Не зовсім, але відтоді мене не покидає гадка, що в ній було щось неприродне.

— Що ви маєте на увазі?

— Буцімто було несправжнє обличчя. Круглі темні окуляри, прив’язані, либонь, до вух, потім — щоки… Він немовби тримав щось у роті, не знаю. А ще вуса, брови, колір обличчя.

— Ви вважаєте, що на ньому була маска?

— Цілком імовірно. Але я не встиг про це як слід подумати. За мить задні дверцята в моїй машині відчинились і… як би це сказати? То був один з моментів, коли все відбувається одночасно, ніби весь світ падає тобі на голову. Раптом у моїй машині опинилися люди, а все заднє скло розлетілося на друзки. Я був шокований.

— Що ви зробили?

— Газонув, мов божевільний. Дівчина, яка заскочила в машину, звеліла мені їхати, а я був настраханий і ледь розумів, що роблю. Я просто підкорявся її наказам.

— Наказам?

— Було таке відчуття. Я думав, що нас переслідують, і не бачив іншої ради, як підкорятися. Я повертав туди й сюди, точнісінько як казала дівчина, і, крім того…

— Так?

— Її голос… Він був такий холодний і рішучий, що я за нього наче вчепився. Він видавався єдиною контрольованою річчю в усій тій веремії.

— Ви казали, що начебто впізнали цю жінку?

— Так, але не тоді. Я був наляканий до смерті й цілком зосереджений на подіях довкола мене. До того ж на задньому сидінні лилася кров.

— З хлопчика чи з жінки?

— Спочатку я не знав, і вони, здається, теж. А потім я раптом почув: «Ху!» — такий вигук, ніби сталося щось добре.

— І що ж саме сталося?

— Дівчина зрозуміла, що поранили її, а не хлопчика, і я пам’ятаю, що це мене вразило, бо прозвучало, як «ура, поранено мене!» Мушу зазначити, що рана була серйозною. Хоч як дівчина її перев’язувала, спинити кровотечу не вдавалося. Кров усе текла й текла, а дівчина дедалі бліднішала. Мабуть, почувалася вона жахливо.

— Одначе вона зраділа, що поранили її, а не хлопчика.

— Саме так. Неначе турботлива матуся.

— Але вона не доводилася хлопчикові матір’ю?

— Ні. Дівчина сказала, що вони одне одного не знають, і, до речі, це ставало все очевиднішим. Вона навіть не уявляла собі, що треба робити з дітьми, бо не обняла хлопчика й не втішила добрим словом. Вона з ним поводилася наче з дорослим і розмовляла так само, як зі мною. Якоїсь миті мені здалося, що вона хоче дати йому віскі.

— Віскі? — спитав Бубланський.

— Я мав у машині пляшку, яку купив, щоб подарувати своєму дядькові, але віддав її дівчині, щоб вона продезінфікувала рану й трохи випила. Проте хильнула