Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

— А як ви могли б узагалі оцінити її ставлення до хлопчика? — запитала Соня Мудіґ.

— Правду кажучи, навіть не знаю, що сказати. Генієм товариськості її точно не назвеш. Зі мною вона поводилася, мов з паршивим слугою, і, як я вже казав, зовсім не зналася на дітях, одначе…

— Так?

— …гадаю, вона хороша. За няньку я б її не найняв, коли ви розумієте, що я маю на увазі. Але вона нормальна.

— Значить, ви вважаєте, що дитина в надійних руках?

— Я б напевно сказав, що вона може бути небезпечною й нестримною, та заради цього хлопчика… Авґуста, здається?

— Точно.

— Заради Авґуста вона й головою накладе, як треба буде. Так мені здалося.

— Як ви розсталися з ними?

— Вона попросила мене відвезти їх на майдан Мосебакке.

— Вона там живе, на майдані?

— Не знаю. Вона мені взагалі нічого не пояснювала. Просто звеліла їхати туди, і мені здалося, що в неї десь там власна машина. Жодним зайвим словом вона не прохопилась. Але попросила мене записати мої дані. Сказала, що хоче компенсувати мені пошкодження машини й заплатити ще трохи.

— Вона видавалася заможною?

— Ну… Якби я судив тільки з її зовнішнього вигляду, то сказав би, що вона живе в якійсь дірі. Однак її манера поводитися… не знаю. Мене не здивувало б, якби вона насправді була багатою. Вона, либонь, звикла чинити, як їй заманеться.

— Що ж сталося потім?

— Вона звеліла хлопчикові виходити.

— І він вийшов?

— Він був наче спаралізований. Тільки розгойдувався взад-вперед, однак з місця не зрушив. Та коли вона сказала суворішим голосом, що це дуже важливо чи щось таке, він виліз із машини і йшов з обвислими руками, ніби сновида.

— Ви бачили, куди вони пішли?

— Вони подалися ліворуч, у бік Слуссену. Але дівчина…

— Так?

— …явно почувалася препаскудно. Вона ступила крок убік і, здавалось, могла будь-якої миті знепритомніти.

— Звучить кепсько… А хлопчик?

— Мабуть, теж почувався не дуже добре. Очі погасли, і я всю дорогу хвилювався, чи не станеться в нього якогось нападу. Проте, вийшовши з машини, він, бачиться, призвичаївся до ситуації. В усякому разі він кілька разів спитав: «Куди? Куди?..»

Соня Мудіґ і Ян Бубланський перезирнулися.

— Ви впевнені? — запитала Соня.

— А чого б мені не бути впевненим?

— Ну, може, ви тільки могли подумати, ніби чули, як він це сказав, або він, наприклад, дивився запитливо.

— Чому я мав так подумати?

— Бо мати Авґуста Балдера стверджує, що хлопчик узагалі не розмовляє, — промовила Соня Мудіґ.

— Та ви жартуєте?

— Ні. І це дуже дивно, якщо він раптом почав говорити за таких обставин.

— Я чув те, що чув.

— Окей, а що відповіла йому жінка?

— Думаю, «туди», «вперед». Щось таке. Відтак вона поточилася й мало не впала, як я сказав, а тоді звеліла мені їхати.

— І ви поїхали?

— Помчав безбач.

— Але потім ви зрозуміли, кого везли?

— Я ще раніше зрозумів, що хлопчик — син того застреленого генія. Однак дівчина… Вона видавалася мені лише якоюсь напівзнайомою й викликала певні асоціації. Мене сильно трусило, тож вести машину далі я вже не міг. Я зупинився на Ринґвеґені, в Сканстуллі, забіг до готелю «Кларіон», щоб випити пива й трохи заспокоїтися. Аж тут до мене дійшло. Цю дівчину кілька років тому розшукували за вбивство, але потім цілком виправдали, зате з’ясувалося, що в дитинстві з нею жорстоко поводилися в дурці. Я досить добре це запам’ятав, бо батька мого приятеля катували в Сирії: його теж піддавали електрошоку та іншій мерзоті, бо він не міг дати ради своїм спогадам. Мені уявилося, ніби його вирішили катувати знову.

— Ви в цьому впевнені?

— Що його катували?..

— Ні, що то була Лісбет Саландер?

— Я переглянув усі фото в інтернеті, тож сумнівів не маю. Решта теж збігається, знаєте… — Чарро затнувся, ніби соромлячись. — Вона роздяглася до пояса, бо футболка була потрібна їй для пов’язки, і, коли вона трохи повернулася, щоб перебинтувати плече, я побачив на її спині, аж до самих лопаток, здоровенне тату дракона. Про нього згадувалось в одній давній газетній статті.

Еріка Берґер прибула до Ґабрієллиного літнього будиночка на острові Інґаре з двома великими пакетами з їжею, паличками крейди, папером, кількома складними пазлами і ще з чимось. Але Авґуста й Лісбет там не побачила. Зв’язатися з Саландер теж ніяк не виходило. Вона не відповідала ні через «Редфон», ні через зашифрований канал зв’язку, і Еріка з хвилювання не знала, де приткнутися.

Ситуація, як не крути, уявлялася їй вкрай тривожною. Звичайно, Лісбет — не велика прихильниця загальних фраз чи заспокійливих слів. Проте вона ж сама просила знайти їй надійну криївку. Крім того, на ній лежала відповідальність за дитину, і, якщо вона не озивається на виклики, значить, їй, мабуть, дуже погано.

Еріка вилаялась і вийшла на терасу просто неба — ту саму, де вони з Ґабрієллою сиділи й теревенили про можливість сховатися відсвіту. Це було лише кілька місяців тому, а здавалося, що дуже давно. Тепер тут ані столів, ані стільців, ані пляшок — тільки тиша, сніг, гілля й принесене ураганом сміття. Складалося враження, ніби саме життя покинуло цю місцину, і спогад про свято раків лише посилював відчуття занедбаності будинку. Свято сховалось у стінах, немов примара.

Еріка повернулася на кухню й поклала в холодильник їжу, що її можна було розігрівати в мікрохвилівці: фрикадельки, пачку спагеті з м’ясним соусом, сосиски по-строганівському, рибні запіканки й картопляні котлети, — а також купу ще паршивішої провізії, яку порадив купити Мікаел, зокрема піцу, пиріжки, картоплю фрі, кока-колу, пляшку віскі «Талламор Дью», блок сигарет, три пакети чипсів, карамельки, три шоколадні кекси й батончики зі свіжою локрицею. На великий круглий кухонний стіл Еріка виклала папір для малювання, палички крейди, олівці, гумку, лінійку та циркуль. На верхньому аркуші паперу вона намалювала сонце й квітку, написавши чотирма теплими барвами: «Ласкаво просимо!»

Будинок містився на вершині гори, неподалік пляжу, і побачити його здалеку було неможливо: споруду надійно захищали густі сосни. Там було чотири кімнати, а в центрі — велика кухня зі скляними дверима, що виходили на терасу. Крім круглого обіднього стола, в кухні стояли старе крісло-гойдалка та два потерті й просиджені дивани, які завдяки новим червоним пледам видавалися симпатичними й зручними.

Жити в такому будинку, очевидно, було приємно. До того ж, мабуть, він міг правити за чудову криївку. Еріка залишила двері відчиненими, поклала ключі, як вони й умовились із Лісбет, у верхню шухляду шафи в передпокої й подалася вниз дерев’яними