Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим, Герман і Кіра стояли внизу, оточені темрявою депо. Максим тримав пістолет, приставлений до скроні Кіри, його друга рука стискала другий ствол, опущений до землі. Навколо них, із тіней другого поверху, десятки озброєних фігур тримали їх на прицілі — рушниці, арбалети, пістолети блищали в плямах світла, що пробивались крізь тріщини в даху. Напруга гуділа в повітрі, змішуючись із затхлим запахом плісняви. Чути було лише важке дихання Максима, коли він підняв погляд угору.

На платформі другого поверху стояла масивна постать — широкі плечі, грубі риси обличчя, пронизливі очі. У його руках звивалась худа тварюка з кігтями, шиплячи й дряпаючи повітря. Світло вихопило його вилиці й похмуру посмішку. Максим упізнав його одразу — Астарот, ватажок Демонів. Обличчя Астарота виринуло з пилу пам’яті — каньйон, де його люди зарубали учня Максима, і старий міст, де він ледь не спіймав кулю в спину. Той самий холодний погляд, що обіцяв смерть.

Спогади вдарили, як іржава голка, розпалюючи гнів і стару тривогу. 

Він стиснув зуби, його очі спалахнули ненавистю.

— Сучий син… — процідив Максим, різко піднявши другий пістолет на Астарота.

Астарот усміхнувся — холодно, без тіні страху. Він легенько стиснув тварюку, що звивалась у його руках, ніби демонструючи, хто тут господар.

— Максим, — протягнув він низьким, загрозливим голосом. — Як же приємно бачити старого друга. Все ще граєш у героя, так?

Його погляд опустився нижче, зупинившись на Кірі. Усмішка стала ширшою, насмішливою.

— Кіро, донечко, — сказав він, ніби смакуючи її розгубленість. — Як ти опинилась у лапах цього покидька? І в такому становищі?

Максим відчув, як його нутро стиснулось. "Донечка?" Слово вдарило, як постріл, і він перевів погляд на Кіру. Її обличчя змінилось — очі розширились, губи здригнулись. Вона більше не була просто полонянкою чи хитрою бандиткою. Дочка Астарота. Усе в голові закрутилось: вокзал, її слова "Я хочу вам вірити", "Ти не знаєш мій шлях", депо. Пастка? Чи ще одна її гра? Пістолет у його руці став важчим, палець на спусковому гачку напружився.

— Суко! — Холодно промовив Максим дивлячи в очі Кіри.

Астарот нахилив голову, його голос став м’якшим, але загроза в ньому нікуди не ділась.

— Чому ти тут, Кіро? — спитав він. А потім різко підвищив тон: — І як так сталось, що мою дочку тримають у полоні?

Кіра застигла, її зв’язані руки здригнулись. Страх промайнув у її очах, але за ним ховалось щось інше — сум’яття, сором, може, образа. Вона боялась — не лише Астарота, а й того, що її вибір привести Максима сюди тепер обернувся проти неї. Її губи ворухнулись, голос був тихим, але тремтів від напруги.

— Я… пішла на вокзал, — почала вона, уникаючи його погляду. — Там ми… зіткнулись із цими Сталкерами. Це не те, що ти думаєш.

Астарот розсміявся — хрипкий, зневажливий звук рознісся депо, відлунюючи від іржавих стін.

— Ти — полонянка Сталкера? — кинув він, його очі блиснули насмішкою. — Завжди була такою наївною. А цей… — він кивнув на Максима, — явно не тямить, із ким зв’язався.

Максим відчув, як лють закипає в грудях. Він не дасть Астароту перехопити контроль.

— Досить! — гаркнув він, тримаючи пістолет націленим на ватажка. Його голос різонув тишу, твердий, хоч і хрипкий від утоми. — Ми прийшли поговорити.

Астарот примружився, його усмішка стала кривою, майже глузливою.

— Поговорити? — перепитав він, ніби смакуючи слово. — І навіщо мені говорити з тим, хто тримає мою дочку під дулом?

Максим відчув, як напруга в депо згущується, ніби повітря стало важким від іржі й пороху. Усі знали — час спливає, і один невірний рух може розірвати цю крихку тишу кулями. Він глибоко вдихнув, стримуючи гнів, що кипів у грудях. Емоції вже коштували йому занадто багато — хлопчик на піску досі стояв перед очима. Зараз потрібна холодна голова.

— Астароте, — почав він, голос твердий, хоч і хрипкий від утоми, — зараз не час для старих рахунків. Я приберу зброю й відпущу Кіру. Але мені потрібне твоє слово, що твої люди опустять стволи.

Астарот хмикнув, його усмішка не зникла — крива, насмішлива, як у людини, що тримає всі козирі. Він легенько струснув тварюку в руках, її шипіння відлунювало від іржавих стін.

— Довіряти тобі? — перепитав він, його тон був низьким і гострим, як ніж. — Ти Сталкер, Максиме. Твоє життя — це межа між пилом і смертю. Чому я маю ризикувати своєю дочкою заради твоїх пустих слів?

Максим стиснув щелепу, але не відвів погляду.

— Бо мені треба поговорити, — відрізав він. — Не про помсту чи кров. Те, що коїться в Пустоті, стосується нас усіх. Якщо не об’єднаємось, то згниємо тут разом — ти, я, твої люди. Усе.

Кіра глянула на батька, її очі блиснули — суміш страху й слабкої надії. Вона знала, що Максим правий: "Невідомі бійці", хаос, смерть хлопчика. Її хитрість танула під вагою того, що вона побачила. Астарот перевів погляд на неї, його брови злегка піднялись. Максим уловив цей момент — він опустив пістолет від її скроні, схопив її за плече й відсунув ближче до Германа, прикриваючи їх обох собою.

— Такого я не чекав, — пробурчав Герман тихо, майже собі під ніс, його очі стежили за бандитами нагорі.