Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

Коли через півроку повернувся, жінці сказав, що Арслан помер від тяжкої хвороби, з якої дитину смерть урятувала. Вона йому повірила і збожеволіла. Але в містечку завжди були такі, що думали, ніби Сичан-паша власного сина вбив. Завів його в гори та й забив, бо не міг стерпіти, що той такий тонкий, аж читати крізь нього можна. Ті, що так думали, ніколи не казали про це вголос. Знали, що рано чи пізно доведеться і їм зі своєю хворобою йти до Сичана-паші. Однак, не було жодного, хто б подумав, що це пес убив хлопчика і що батькові потім забракло духу з ним розлучитися, тому він і далі тримав його при собі та пишався ним, як люди завжди пишаються карабашем.

Але Сичан-паша старівся, лице його вкривалося зморшками, його зморшки креслили шлях, що веде у гори, через один ліс і через другий, на гору, вниз і на іншу гору знову, аж до потоку між трьох сосен, до місця, на якому карабаш зі спини підійшов до Арслана і забрав у нього життя. Кожна стежка, якою треба пройти, видніла у зморшках на обличчі Сичана-паші, тож кожен міг піти в гори, прямо до місця, де він поховав сина. Люди ходили, і кожному, хто пішов, потім уві сні з'являвся Арслан і розповідав, як усе було. Одні від того божеволіли, інші затаювали зло, а треті стрімголов бігли геть, шукаючи когось іншого, хто позбавлятиме хвороб. Так Сичан-паша залишився сам із карабашем, і дарма, що мав по собі сім тисяч чотириста двадцять вісім душ, які мали би пам'ятати, і п'ятсот дев'яносто чотири мисливські собаки, якщо всім було просто легше забути його. Так воно врешті й сталося: нічого про нього не відомо, через те усе довелося вигадувати. Залишився по Сичан-паші тільки звичай, за яким деякі собаки після господаря помирають разом з невисловленою таємницею, що була між ними.

Останні лови Беглул-бега Ковчо

Ідучи на полювання, Беглул-бег Ковчо вдягав штани із зеленого сукна, що їх за рік перед падінням імперії привіз із Відня, а згори якийсь сюртук, незрозуміло, чи то міський, чи військовий, і на голову — те, що тутешніх бегів найбільше дратувало й ганьбило, малесенький французький капелюшок, який Мурадіф Гальваджія називав жіночим у надії, що хтось підстаркуватому Беглул-бегові його слова перекаже. Та позаяк часи змінилися і світ перевернувся догори дриґом, не було жодного, хто наважився б сказати бегові, та ще й такому, чиїх предків віддавна половину Черника[111] була, що він з-під носа в якоїсь віденської дамочки вихопив капелюшка і нап'яв на свою голову.

У піввуха і здаля, доки прощався з Есмою-ханум і кликав хорта, дочув Беглул-бег, що Гальваджія говорить про його капелюх і як підбурює людей, включно з тими, з чиїми дідами він приятелював, і тими, кого захищав од влади і від військових коли треба і коли не треба, і тими, що місяць тому не наважувалися йому в очі глянути. Зараз посміхаються і витріщаються на нього та його постарілого хорта так, як у місяці після падіння імперії кяфірський люд позирав на міську мечеть, перш ніж однієї серпневої ночі, проти Аліджуна[112], спробували її підпалити. Він її власноруч гасив, доки цей самий хорт усе крутився довкола нього, боячись, щоб його господар не впав у вогонь. Невдовзі надійшли німці, десятеро в уніформах, і кожен говорив нашою мовою, казали, що то хорвати із Заґреба та Вараждина, і ті молоді відчайдухи швидко загасили стіну мечеті, що зайнялася. Питали його, чи знає, хто би то міг зробити, готові заарештувати ту погань, та Беглул-бег не назвав їм імені, хоч і знав. Казав тільки, що це хтось із тих, які ціле життя, з діда-батька на тутешній мінарет знизу вгору дивилися, а тепер хочуть подивитися згори вниз, такі вже часи настали. Тут нічим не зарадиш, людей не можна зробити людьми, якщо самі не хочуть. Радше цей хорт в нього стане людиною, ніж вилюдніють ті, кого Бог людьми створив.

І от, поки Беглул-бег заряджав свої рушниці, уважно й ретельно, ніби по драконах із них стрілятиме, а не по перепілках і фазанах, хорт сідав біля нього, піднімав голову, вуха нашорошував і дивився на Гальваджію і молодих бегів, яких той Гальваджія з пантелику збивав. Бач, підсміюються і штурхають один одного ліктем у ребра, і кожен з них радо підколов би старого, думаючи, яка ж велика слава спіткає того, хто першим вголос покепкує з Беглул-бега та його капелюха. Пробували й зупинялися, як той молодий пес, що боїться вперше зайти у потічок, і все витанцьовує і приміряється на березі, як би його налякати, щоб потік повернув собі, щоб подався і втік від молодшого й сильнішого. А Беглул-бега все це розважало, і молодий пес при потоці, і те безріддя, що вічно пхається наперед, і та дітвора, що вже й не знає, як це — бегом бути, тільки регоче з його капелюха, бо ж у нього Гальваджія пальцем тицьнув.

Хорт не поворухнувся й тоді, як з великої чорної клітки, що стояла в кінному екіпажі, повибігали їхні пси і зчинили небачений галас і рейвах. У часи Беглул-бега навіть пси так не поводились, вони чемно гуртувалися біля господаря і чекали наказів. Завжди різниця між бегівськими собаками і всіма іншими була такою ж очевидною, як між мисливськими псами й селюцькими собацюрами, які цілими ночами брешуть, а кусають лише потайки, у пітьмі, та ще й підступно, зі спини, не знаєш навіть, що за пес тебе вкусив, і потому, як проживеш ціле життя між такими псиськами, думаєш уже, що кусають не вони, кусає земля, яка таке родить. А тепер, бачиш, навіть ті, кого беруть на лови — такі ж селюцькі псиська, гавкотять, брешуть, крутяться в тебе під ногами, зубами клацають і дивляться — так би й вкусили вже. Усі однакові, усі рівні. Усі мають однакові права, ніхто вже не розуміє, хто кому господар, а хто кому слуга. По собаках завжди найкраще видно, які між людьми взаємини. Розумна влада могла б не засилати до ворога шпигунів,