Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

Лови почалися, коли Мірза Ресулбегович, ставний юнак, син старого кадія Ресулбеговича, подав знак, сурмлячи у ріг. Після цього запанував крик та безлад, що радше нагадував Беглул-бегові втечу розбитого війська чи колону охоплених панікою біженців, аніж лови, які він пам'ятав із тих часів, коли діди цієї безголової молоді полювали на перепілок та фазанів. Але не його справа виговорювати й втручатися в їхні справи, він собі йде спокійно, позаду всіх, несучи свої дві рушниці, з яких, судячи з усього, і цього разу не стрілятиме. Він тільки дивиться, де його хорт, щоб не забіг кудись і не загубився, бо Беглул-бег не знає, що робив би і як жив би, коли б лишився сам. Щастя, що вони цього не знають, і той клятий Гальваджія не знає, бо могли би, отакі бездушні, вбити його собаку. Про таке він думав не вперше. За останні три роки, відколи німці в Боснії і відколи взяли за звичай ходити на полювання двічі на рік, Беглул-бег щоразу боявся, щоб не зробили щось його хортові.

Псові пішов уже восьмий рік, і Беглул-бег, судячи з усього, не побачить від нього потомства. Він уже не має сили, щоб везти його на парування до Відня чи Шварцвальда, звідки потім йому пришлють парочку молодих собак. Минули часи, коли це було можливо, коли так робилося. Мати цього хорта побачила білий світ і померла край Беглул-бега. І її мати, і материн батько, і батькової матері батько. Людське життя, може, і коротке, але задовге проти собачого. Беглул ніколи не одружувався, бо так йому хотілося, був гордовитий, впертий, міг своєї гнути, і не мав нікого, окрім тих собак. А вони так швидко старіли й відходили, що ціле його життя перетворилося на собаче вмирання. Нелегко людині розлучатися з собакою, з яким десять років поспіль ходив на лови, але ще тяжче — коли нема кому про це сказати. Коли в тебе помирає брат, виходиш і кажеш людям — помер мій брат! Беглул-бегові кожен з його псів був братом. І зараз із ним лишився єдиний, край якого, дасть Бог, він сам згасне. А доти він два рази на рік перед цією знавіснілою молоддю і їхнім ватажком Гальваджією з'являтиметься в своєму смішному капелюшкові.

Здавалося, що полювання вже закінчується, і сонце скочувалося на вечірній пруг, коли знову зусібіч загорлали. «Я поцілив, я поцілив!» — скакав Мурадіф Гальваджія, пси брехали і розбігалися на всі боки, «принеси, принеси!» — волав писклявим голосом Ресулбегович-молодший. Хорт побіг у кущі, долинув постріл, одразу за ним іще один, Беглул-бега зненацька охопив страх. Знову вистрілили, і йому здалося, що чує собаче квиління. Коли маленькому наступиш на ногу чи старому затиснеш хвоста, вони завжди однаковим голосом квилять. «Не стріляйте, люди!» — закричав. — «Ви мого хорта вбили!» Біг, ніби з душею розлучався, гілки шмагали по обличчю й дерли щоки, аж доки на маленькій галявинці, оточеній високими тополями, побачив найжахливішу в своєму житті картину. Хорт сидів над лелекою, що досі бив крилом, хоча крізь пір'я на грудях в нього проступала велика червона пляма. Він дивився на Беглул-бега одним оком і прощався з життям. Усе, що Беглул-бег прожив, відбилося у ту мить в оці лелеки. Потім долинув сміх та голос молодого Ресулбеговича: «Подивись на клоуна, плаче над птахом дурним, як баба над горщиком!» Усі знову сміялися. Тоді один з собак хотів підійти до лелеки, але хорт загарчав так, що й люди сахнулися. Мій хорт, подумав Беглул-бег і затулив лице долонями.

Карабаш з кварталу на горі

Хайра Авдагина мала таку легку руку, що зими проводила, знімаючи павутиння по закутках і шиючи з них французькі завіси, на радість батькові, які потім, щойно надходила весна, вішала на вікна, що з них нещодавно познімали дерев'яні ґратки. Авдага зняв їх не на догоду новим віянням, що тепер панували в місті, а щоби в хаті було більше повітря, бо легені в Хайри були маленькі, як в горобчика. Дихала поверхнево і часто, наче їй залишається мало часу, хоч лише сімнадцять їй виповнилося. Сиділа на канапі, у кімнаті без продиху, на верхньому поверсі, а надворі падав найбільший тієї зими сніг. У голку, тоншу від волосини, заселяла нитку і пришивала одне до одного полотна павутини, пильнуючи, щоб добре спарувати павуків. Поруч із добрим та спокійним, що полює не для забави, а з потреби, ішов ще кращий, а з тим, хто тільки зло робив, сідав поряд такий самий. Якщо до павутини доброго павука пришити павутину лихого, завіса розлетиться, щойно повісиш її на вікно і щойно дмухне перший же вітерець.

Тричі на день її навідати приходила мати, умовляла відкласти роботу й спуститися попоїсти, але Хайра не хотіла. Мала завершити те, що почала. Тільки коли-не-коли поглядала за вікно, бо сніг пускався ще сильніше, і майже засипав долішній квартал, білі дахи остаточно затулили річку, ніде нікого не було, ніхто навіть з будинків не висовувався, і ще довго нікого не було. Тільки на білому полотні, що вкрив брук на Шерифовичах, на узвозі від їхніх воріт вниз до кварталу, відбивався часом собачий чи котячий слід, але й він швидко зникав. Хайра поверталася поглядом до своєї павутини і не задивлялася, бо ті сліди їй тільки печалі завдавали.

Коли Фехім, молодий бег з горішнього кварталу, спускався вниз, лиш ялиці ледь помітно колихалися праворуч і ліворуч од нього. А коли піднімався назад, з-під землі долинало щось таке, і не ревіння, не гуркіт і не тріск, а наче земля стугоніла в нього під ногами. Фехіма не любили ні вірні, ні невірні. Подобався тільки тим, які ніякому Богу не молилися, кому байдуже, що під ним земля стогне, а не може ж такого бути, щоб стогнала, про це не написано в жодному аяті Корану, у цілому Святому Письмі. Не може чоловік бути таким кремезним і сильним, щоб розводити стовбури дерев, і щоб земля під ним стогнала, ніби живу душу має, але все ж Фехім, молодий бег з горішнього кварталу, був саме таким. Як брав до рук склянку, навіть якщо чіплявся за неї тільки візерунками на пучках пальців — скло однаково лускало від його сили. Коли хотів розрівняти подушку з гусячого пір'я, яку матінка спеціально для нього