Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"
- Жанр: Сучасна проза / Поезія
- Автор: Микола Васильович Гоголь
До сьомого тому видання творів Миколи Гоголя у семи томах увійшли глави історичного роману «Гетьман», перша редакція повісті «Тарас Бульба» у перекладі Василя Шкляра, вибрані статті та матеріали, зокрема народні пісні в записах письменника.
Національна Академія наук України
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка
Випущено на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою «Українська книга» 2012 року
© Т.В. Михед, переклад, 2012
© В.М. Шкляр, переклад, 2012
© П.В. Михед, Т.В. Михед, коментарі, 2012
© НВП «Видавництво “Наукова думка” НАН України», дизайн, 2012
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Микола Гоголь
Зібрання творів у семи томах
Том 7
Історична проза, статті, матеріали*
До 200-ліття від дня народження
Упорядник П.В. Михед
Переклад Т.В. Михед, В.М. Шкляра
Коментарі П.В. Михеда, Т.В. Михед
На фронтиспісі портрет М. Гоголя з дагеротипу 1844 р.
Із ранньої прози
<Дві глави з малоросійської повісті «Страшний кабан»>*
<I>
Учитель
Прибуття нової особи у благословенні місця голтв’янські[1] наробило більше галасу, ніж чутки, що пронеслися за два роки перед тим про прибавку рекрутів, ніж раптове зростання ціни на сіль, яку вивозили з Криму українські степовики. У шинку, на вулицях, у млині, на винокурні тільки й розмов було що про приїжджого вчителя. Метикуваті політики у сірих кобеняках і свитах[2], пускаючи дим собі під носа з щонайфлегматичнішим виглядом, намагалися встановити вплив такої особи, котрій доля, здавалося, від народження вказала височінь ледь-ледь не над головами усіх мирян, котра живе у панських покоях і обідає за одним столом з власницею п’ятдесяти душ їхнього селища. Подейкували, що звання вчителя для нього мало, що, поза сумнівом, уплив його буде накинутий і на господарчу систему; принаймні вже, звісно, не від когось іншого залежатиме спорядження підвід, відпуск борошна, сала та ін. Дехто зі значним виглядом давав збагнути, що заледве й сам прикажчик буде тепер нулем. Лишень мірошник Солопій Чубко дерзнув стверджувати, що старшинам з боку його нічого побоюватись[3], що готовий він тримати заклад на нову шапку з сірих решетилівських смушок[4], якщо тямкує вчитель, як зупинити п’ятірку коней і повернути застояне жорно. Та поважна постава, блискуча перемога над дячком, громоподібний бас, який розчулив усіх парафіян, живі були у загальній пам’яті, й вигідна думка про вчителя підтверджувалася. І якщо на честь гостя не було жодного турніру між іменитими мешканцями села, то любі співмешканки їхні не зганьбили себе: обдаровані тим дзвінким і пронизливим язиком, котрий, з незбагненного веління долі, у жінок майже вчетверо швидше повертається, ніж у чоловіків, вони гнучко розгортали його на спростування і захист чеснот учителя.
Тріскотня й різноголосиця, переривані верещанням і лайкою, лунали у мирних закутках села Мандрик[5]. А позаяк вельможні мешканки його мали похвальну звичку допомагати своєму язику руками, то на вулицях раз у раз знаходили кумась, що вчепилися так тісно одна в одну, як підлипало чіпляється за щасливця, як скнара за свою бічну кишеню, коли вулиця йде в глушину і самотній ліхтар відливає згасаюче світло своє на палеві стіни заснулого міста. Більше за все діставалося чоловіченькам, які намагалися розборонити їх: очіпки, череп’я як град летіли їм на голову[6], і часто роздратована кумася, охоплена гнівом, замість чужого лупцювала власного потіпаху.
Тим часом педагог наш майже обвик у домі Ганни Іванівни. Він належав до числа тих семінаристів, убоявшихся бездны премудрости[7], котрими ***ська семінарія наділяє не надто заможних панків у Малоросії, карбованців за сто на рік, у якості домашнього вчителя. Утім, Іван Йосипович дійшов навіть до богослов’я[8] й залетів би невідь куди, ймовірно ще далі, якби не пустуни його товариші, які безупинно підсміювалися з вус та колької його бороди. З роками, коли одні виходили зовсім, а на місце їхнє вступали молодші й молодші, — йому, врешті, не давали проходу: то кидали чіпким реп’яхом у бороду й вуса, то привішували ззаду брязкальця, то пудрили йому голову піском чи підсипали в табакерку його чемерки[9], так що Іван Йосипович, знудившись бути безмовним глядачем безупинно змінюваного легковажного покоління й дитячою забавкою, приневолений був кинути семінарію і визначитися на ваканцію[10].
Переміщення це зробило важливу епоху й перелом у його житті. Безупинні насмішки й витівки пустунів замістило врешті якесь шанування, якась особлива приязнь і прихильність. Та й як було не відчути невільного шанування, коли він з’являвся, бувало, у свято в своєму світло-синьому сюртуку, — зауважте: у світло-синьому сюртуку, це немаловажне. За обов’язок уважаю напоумити читача, що сюртук взагалі (не кажучи вже про синій), був би тільки він не зі смурого сукна[11], справляє в селах на благословенних берегах Голтви дивовижний вплив: де не з’являється він, там шапки з найбільш неповоротких голів перелітають у руки й статечні, озброєні чорними, сивими вусами, засмаглі обличчя відмірюють у пояс поштиві поклони. Усіх сюртуків, включаючи і хламиду[12] дячка, налічувалось у селі три; але як величний гарбуз гордо громадиться і заслонює інших поселенців багатої бакши[13], так і сюртук нашого приятеля затемняв інших побратимів своїх. Більше всього надавали йому принадності великі кістяні ґудзики, на котрі юрмами задивлялися вуличні дітлахи. Не без задоволення чув наш дженджуристий наставник юнацтва, як матері показували на них немовлятам, і малятка, протягаючи рученята, лопотіли: «Цяця, цяця!»[14] За столом приємно було бачити, як статечно, з яким розчуленням поважний наставник, запнувшись серветкою, відправляв усім властивий процес житейського насищення. Ні слова недоречного, ні руху зайвого: весь переселявся він, здавалося, у свою тарілку. Спорожнивши її так, що ніякі приналежні до гастрономії знаряддя, як-от виделка і ніж, нічого вже не могли захопити, відрізував він кусник хліба, наштрикував його на виделку і цим знаряддям проходив удруге по тарілці, після чого вона виходила чистою, наче з фабрики. Але все це, можна сказати, були тільки зовнішні чесноти, що виказували в ньому знання тонких звичаїв світу, і читач дасть великого промаху, якщо виснує, що тут-то і були всі здібності його. Поважний педагог мав безмежні для простолюдина знання, з котрих деякі тримав під секретом, як-от: виготовлення ліків проти укушення скажених собак, мистецтво забарвлювати за допомогою лишень дубової кори і гострої горілки[15] в найкращий червоний колір. Окрім того, він власноруч виготовляв найкращу ваксу і чорнила, вирізував для маленького онучка Ганни Іванівни фігурки з паперу; зимовими вечорами мотав мотки і навіть пряв.
Чи дивно, що з такими обдарованнями зробився він необхідною людиною в домі, коли вся двірня була в нестямі від нього, хоч обличчя його і скресом і кольором достоту було подібним до пляшки, що прездоровенний рот його, котрого зухвалим зазіханням заледве становили перешкоду відстовбурчені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.