Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

щось живе у пам'яті, щось забувається, наче й не було, бо всохла лоза й урвалися спогади, бо нема нікого, хто пам'ятав би мертвих. Тому варто залишити по собі когось, щоби правду чи кривду, то вже не настільки важливо, оповідав про тебе і підживлював спогади. Але буває також інакше, ніби й залишаються ті, хто пам'ятає, а про людину припиняють говорити. Так Сичан-паша залишив по собі сім тисяч чотириста двадцять вісім душ, чоловіків та жінок, рідні та сьомої води на киселі, боржників і тих, кому боргував сам, тих, кому завжди робив тільки добро і тих, кому нігті з м'ясом виривав і чиєму немовляті вістрям кинджала ліве око виймав, божевільних, які бачили Сичана-пашу з трьома рогами, праворуч, ліворуч і посеред лоба та зі слонячим хоботом замість носа, розумних, які бачили його таким, яким був, і ще розумніших, які бачили його кращим, ніж був. Залишив Сичан-паша по собі також і п'ятсот двадцять чотири пси. П'ятсот двадцять трьох мисливських і одного карабаша[110]. Карабаш єдиний тужив, коли Сичан-паша помер і ціле місто веселилося. Тужив за ним так, як це між собаками заведено з роду-віку: до смерті. Нічого не їв, не пив, усе тільки тужив за господарем. А оскільки карабаш — це великий пес, найбільший на земній кулі, і від усіх тварин за нього більші тільки слон, кит і сирійський лев з вогненними очима, то й жалоба його тривала довго. Йому знадобилося сто сімдесят два дні, щоб піти за своїм господарем. Потім більше ніхто не пам'ятав, ніхто з семи тисяч чотириста двадцяти восьми чоловіків та жінок, жоден з п'ятисот двадцяти трьох мисливських псів. Усі забули Сичана-пашу, тому історію про нього довелося здебільшого вигадувати, а не так легко й вигадати, бо Сичан-паша був такий страшний, що жива людина могла сполотніти, вимудровуючи, і такий бридкий, що могло тричі знудити, доки одне речення закінчиться, і такий собі на умі, що людина, вигадуючи, сама собі не вірила, що може бути на світі хтось настільки собі на умі.

Сичан-паша жив у горішньому кварталі, годувався з того, що лікував людей від різних хвороб. Одних лікував, кажучи: мій ефенді, не така вже тяжка в тебе хвороба, от як листок на землю впаде, як землі затяжкий листок — то й тобі така хвороба, і невдовзі після цього хворі видужували. Других лікував, кажучи їм: хіба ж це життя, мій ефенді, легше вже смерть, обдури свою хворобу, це найкраще, попрощайся з нею і зі своїм життям, утечи на інший бік — і такі люди невдовзі помирали. І одні, й інші були вдячні Сичанові-паші за його допомогу, тож і шовками, і дукатами, і корицею, і гвоздикою йому платили, тому горішній та долішній квартали завжди пахтіли корицею і гвоздикою. Із вдячності його пашею і прозвали, хоча насправді він пашею не був. Тільки достатньо йому було зазирнути хворому своїм блакитним оком в душу — і він призначав його на цей чи на той бік. Хворому було однаково, бо й не знати, кому в Сичана-паші було легше — тому, хто видужував, чи тому, хто вмирав. Тільки родина, родина або цілувала йому обидві руки і те єдине блакитне око, або голосила і плакала, залежно від призначеного Сичаном-пашею способу лікування. Тоді благали його змінити своє рішення, казали йому, що не встигли й попрощатися із хворим, а він його вже виряджає на той бік, чогось важливого йому не сказали, а добре ж відомо: як надходить смертна година, завжди рідним приходять в голову нерозказані історії, ніби нас добрий Бог зробив людьми для того, щоби базікали у судний час. Тому-то Сичан-паша й здавався людям страшним. А гидкий був тому, що не міняв своїх рішень, навіть тоді, коли в матері хворіла єдина дитина, а він відправляв її на той бік.

Собі на умі був через карабаша. Міг піти з ним у гори відпочити від людей, і не було його шість місяців поспіль, коли у нашому містечку і ще в десятьох ближніх, та й далі, за Дриною і Савою, аж до Румелії та Стамбула, і до Московії, і ще далі, у землях, для яких навіть імені немає, панувала чума. Замість пахтіти корицею і гвоздикою, горішній та долішній квартали смерділи тоді розкладеними людськими нутрощами, мученицькою смертю та лайном, що з переляку текло по ногах тим, хто не мав щастя захворіти й померти. Так тривало, доки Сичан-паша відпочивав і доки вони з карабашем перестрибували потоки — у два кроки, перший робили по землі, другий в повітрі, такі обоє легконогі були, коли б на якийсь час від людей, і хворих, і здорових, від'єдналися. Коли Сичан-паша повертався з гір, на всі боки тікала чума, а смерть знову ставала легкою, пахла корицею і гвоздикою. Тільки він сам тяжчав, більше не міг спиратися на повітря, карабаш його лежав перед хатою, поклавши голову на передні лапи, і чекав, коли видужають ті, кому належиться здоров'я, і помруть ті, хто мусить померти.

Пробачили б люди Сичану-паші й те, що ходив у гори від них відпочити, але був за ним ще один великий гріх, про який ніхто до пори не знав. Коли вони з карабашем були ще молоді, жінка його народила сина, якому дали ім’я Арслан, щоб виріс великий та сильний, як сирійський лев з вогненними очима, але виріс Арслан такий тендітний, аж прозорий, батько крізь нього міг читати книжку, а душа в хлопця — що в дівчинки. Сичан-паша бив сина, щоб вселити у нього ненависть і лють. Тримав йому голову під водою, доки не почне задихатися, щоб життя полюбив. Ганяв його босим по снігові, щоби зміцнів. Годував його ведмежим салом і хлібом з букового дерева, щоб на ньому трохи м'яса наросло, і далі міг крізь нього читати книгу. Як надійшов час відпочивати від людей, погнав його перед собою та карабашем у гори.

Пес не любив Арслана. Гарчав, щойно хлопчик підходив ближче, ніж на десять метрів. Чи то йому не подобалося котяче ім'я малого, чи ненавидів його, бо він забирав Сичана-пашу, бо хлопчик, а не карабаш, був його плоттю й кров'ю, того вже ніколи не дізнатися. Але, як прийшли вони в гори, туди, де всі шляхи-дороги губляться, пес підійшов до хлопця ззаду, вхопив його за шию і лише раз головою смикнув. Чути було, як Арсланова шия зламалася — ніби хтось на суху соснову гілку ногою став.