Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

Фок любив побігати, випускаючи пару, поки тато працював на землі; далі попри місце на ріці, де тато вчив його рибалити; уздовж паркана, де одного літнього дня сфотографували трирічного Аарона: він їхав, сміючись, у тата на плечах.

«З Аароном».

— Ми не... — Фок відчув, як стало гаряче в очах. — Ми там насправді ніколи не ходили разом. Принаймні за один раз до самого кінця.

— Ну, може, він хотів. Таких карт більше, — сказала Кармен, яка проглядала стос. Вона передала Фокові ще кілька карт, указуючи на позначки. Потім ще жменю.

Майже на всіх картах були вицвілі від часу слова, записані татовою рукою, яка з року в рік дедалі більше трусилася: «З Аароном. З Аароном». Маршрут, обраний для них двох. Тато, який уперто опирався прямій відмові; слова, які свідчили, що він бажав чогось іншого.

Фок зіперся на спинку ліжка. Збагнув, що Кармен спостерігає за ним, і похитав головою. Подумав, що заледве зможе зараз говорити.

Потягнувшись, Кармен накрила його руку своєю.

— Аароне, нічого страшного. Я впевнена, він знав.

Фок ковтнув.

— Не думаю, що він знав.

— Знав, — усміхнулася Кармен. — Звісно, знав. Батьки й діти запрограмовані любити одні одних. Він знав.

Фок поглянув на карти.

— Він, на відміну від мене, зміг це показати.

— Ну, можливо. Але ти такий не один. Думаю, батьки часто люблять дітей більше, ніж навпаки.

— Мабуть.

Фок пригадав батьків Сари Сонденберг і до чого їм довелося дійти через доньку. Як там висловився Кінг? «Не варто недооцінювати того, на що здатні піти батьки заради дітей».

У голові знову промайнула якась думка. Фок кліпнув. Що ж воно таке? Він силкувався спіймати думку, а вона вислизала й випаровувалася. Поряд з Кармен так і стояв розгорнутий ноутбук, а на ньому — галерея знімків.

— Дай-но я ще раз їх прогляну, — потягнув Фок собі на коліна ноутбук і погортав світлини Аліси Рассел, тепер уже придивляючись пильніше. Якісь дрібні детальки не давали спокою, але він не міг зрозуміти, що саме. Він дивився на обвислу шкіру, на трохи мляву щелепу. Відкрите обличчя здавалося майже розслабленим і, дивна річ, молодшим. Завивання вітру за вікнами зненацька нагадало плач Марго Рассел.

Фок продовжував роздивлятися. Алісині зламані нігті, брудні руки, сплутане волосся. Гілочки й сміття навколо неї. Знову ця іскра здогадки! Фок затримався на останній світлині й нахилився ближче. Під ногою зачепився шматок старої поліетиленової плівки. Біля волосся валялася подерта упаковка від їжі. Він збільшив фото.

У змійці куртки застрягла одна-єдина обірвана червоно-срібна нитка.

І поки він дивився на цю обірвану нитку, іскра вибухнула полум’ям. І вже він не думає ні про Алісу, ні про Марго Рассел, а натомість про іншу дівчину, таку тендітну, аж майже невагому, яка повсякчас крутить у пальцях і сплітає червоні й срібні нитки.

Затиснута в змійці нитка. Голий зап’ясток. Зацькований погляд у запалих дівочих очах. Винуватий погляд у материних.

День 4. Ранок неділі

— Алісо, — дивилася на жінку Лорен. — З ким ти розмовляєш?

— О Господи, — Аліса схопилася за груди. В темряві її обличчя зблідло. — Ти мене налякала.

— Є сигнал? Ти комусь додзвонилася? — Лорен потягнулася до телефону, але Аліса відсмикнула руку.

— Занадто слабкий. Не думаю, що мене почули.

— Дзвони на три нулі, — знов потягнулася Лорен.

Аліса на крок відступила.

— Я дзвонила. Зв’язок обривається.

— Чорт. То з ким ти розмовляла?

— З автовідповідачем. Але не думаю, що вдалося залишити повідомлення.

— Для кого?

— Ні для кого. Це стосується Марго.

Лорен дивилася на Алісу, поки та не зустрілася з нею очима.

— Що таке? — огризнулася Аліса. — Я ж тобі казала — я вже намагалася дзвонити в рятувальну службу.

— Тут майже нема сигналу, а батарея практично розряджена. Слід її економити.

— Я знаю. Але це було важливо.

— Віриш ти чи ні, та є речі, важливіші за твою кляту доньку.

Аліса нічого не відповіла, але телефон притискала до себе.

— Гаразд, — змусила себе Лорен глибоко вдихнути. — Як тобі вдалося забрати телефон, не збудивши Джил?

Аліса мало не розсміялася.

— Вчора ця жінка проспала грозу. Важко було очікувати, що вона прокинеться, бо хтось ворухнув її куртку.

Лорен не сумнівалася. Джил завжди спала краще за всіх. Лорен поглянула на другу Алісину руку.

— Іти забрала ліхтарик Бет.

— Він мені потрібен.

— Це єдиний робочий ліхтарик у нас.

— Саме тому він мені й потрібен, — Аліса уникала її очей. У темряві загойдалося світло ліхтарика. Решта стежки тонула в пітьмі.

Лорен побачила під каменем Алісин наплічник. Вона зібралася в дорогу. Лорен ще раз глибоко вдихнула.

— Слухай, потрібно всіх збудити. Вони повинні знати про сигнал. Я не скажу їм, що ти намагалася втекти.

Аліса нічого не відповіла. Натомість сховала телефон у кишеню джинсів.

— Алісо. Господи! Ти й досі серйозно думаєш утекти?

Нахилившись, Аліса підняла рюкзак. Повісила на плече. Лорен схопила її за руку.

— Відпусти, — вирвала руку Аліса.

— Іти самій небезпечно. Та й нарешті з’явився сигнал. Це допоможе знайти нас.

— Не допоможе. Він надто слабкий.

— Бодай якийсь! Алісо, вперше за кілька днів у нас з’явився шанс.

— Не репетуй, добре? Слухай, я не можу чекати, поки нас знайдуть.

— Чому?

Відповіді не було.

— Господи Боже, — спробувала опанувати себе Лорен. Вона чула, як у грудях калатає серце. — Куди ти взагалі зібралася?

— Піду на північ, як слід було давно зробити. Ти знаєш, що це спрацює, Лорен, але не хочеш зізнатися собі, бо тоді доведеться спробувати.

— Ні. Я не хочу пробувати, бо це небезпечно. Особливо на самоті. Ти йдеш насліпо, в тебе навіть компаса немає... — Лорен намацала пластикове кружальце у себе в кишені.

— Якщо ти так за мене хвилюєшся, дай мені компас.

— Ні, — Лорен стиснула його в кулаці. — Нізащо.

— Я так і думала. Хай там як, а ми знаємо, що ця стежка веде на північ. Коли треба, я здатна зорієнтуватися. Навчилася в «Макалластері».

Клятий «Макалластер»! Лорен відчула, як у неї на згадку цієї назви стиснулося в грудях, а кров запульсувала трохи швидше. Тридцять років тому в чорта на рогах вони стояли так само близенько. Вправа на довіру.