Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

«Тримаю. Сюди».

«Дякую».

Аліса веде перед, а Лорен рухається за нею. Кроки навколо. Хихотіння. Потім знову у вусі Алісин голос. Застережливий шепіт: «Обережно».

Зненацька керівна рука злетіла, легка як повітря, і зникла. Дезорієнтована Лорен потягнулася вперед, нога зачепилася за щось просто перед нею, й Лорен охопило нудотне відчуття, що вона кудись провалюється. З усіх звуків чувся тільки приглушений сміх.

Приземлення коштувало їй тріщини в зап’ястку. Вона була рада. Це означало, що вона, скинувши пов’язку й опинившись сама-одна в густому буші в сутінках, мала добре виправдання для сліз. Хоча яке це мало значення. Минуло чотири години, перш ніж дівчата повернулися по неї. А коли таки повернулися, Аліса реготала.

«Я ж казала — обережно».

Розділ 29

Фок роздивився червоно-срібну нитку, яка застрягла в змійці на куртці Аліси Рассел, а потім розвернув екран до Кармен. Вона кліпнула.

— Чорт.

Її рука пірнула в кишеню власної куртки, й не встиг Фок і слова сказати, як вона дістала Ребеччин плетений браслет. Срібні нитки зблиснули на світлі.

— Знаю, Лорен сказала, що загубила свій, але він точно в неї був у буші?

Фок схопив власну куртку й покопирсався в ній, поки не знайшов листівку «ЗНИКЛА», яку взяв з конторки на турбазі. Він розгладив її та, уникаючи усміхненого Алісиного обличчя, натомість зосередився на останньому груповому знімку п’ятьох жінок.

Вони стояли на початку маршруту на водоспад Мірор-Фолз, Аліса обіймала Лорен за стан. Усміхалася. Лорен поклала руку Алісі на плечі, але зараз, придивившись ближче, Фок подумав, що рука їх ледве торкається. По краю рукава куртки Лорен чітко червоніла плетена стрічка, обвиваючи зап’ясток.

Кармен уже тягнулася до стаціонарного телефону, щоб подзвонити сержантові Кінгу. Якусь мить вона слухала, а потім похитала головою. Ніхто не відповідав. Вона подзвонила в адмінкорпус. Заки вона питала, хто в якому номері, Фок уже вдягнув куртку, й вони без слова вийшли з кімнати й рушили вздовж будиночків. Надвечірнє сонце вже спустилося за дерева, й зі сходу наповзала темрява.

Підійшли до номера Лорен, і Фок постукав у двері. Почекали. Ніхто не відповів. Він знову постукав, тоді натиснув на клямку. Двері розчахнулися. Кімната була порожня. Фок подивився на Кармен.

— Може, в адмінкорпусі? — припустила вона.

Фок повагався, дивлячись їй за спину. На початку стежки до водоспаду нікого не було, у сутінках заледве виднівся дерев’яний знак. Кармен зрозуміла, куди він дивиться, прочитала його думки — й на її обличчі відбилася тривога.

— Ти йди перевір, — сказала вона. — А я розшукаю Кінга, й ми тебе доженемо.

— О’кей.

Фок пошурував уперед — спочатку під ногами скреготів гравій, а потім, щойно він ступив на втоптану стежку, ноги почали трохи провалюватися в болото. Навколо нікого не було, але Фок бачив під ногами сліди черевиків. Він зайшов на маршрут.

А він не помиляється? Фок не знав. Потім йому пригадалася худенька дівчина, й червона нитка, й материн голий зап’ясток.

«Не варто недооцінювати того, на що здатні піти батьки заради дітей».

Фок прискорював і прискорював крок, а коли у вухах почав наростати гуркіт водоспаду, побіг.

День 4. Ранок неділі

— Я знайду дорогу. В «Макалластері» вже робила таке.

Лорен подивилася на Алісу.

— Ти багато чого робила в «Макалластері».

— О Боже, Лорен. Не починай знову. Я перепросила за те, що було. Багато разів... — Аліса обернулася. — Слухай. Вибач, але мені час іти.

Лорен простягнула руку й цього разу схопила Алісу за куртку.

— Тільки без телефону.

— Ні, з моїм телефоном, — відштовхнула її Аліса, й Лорен заточилася. Довгі тіні навколо хитнулися, й вона відчула хвилю злості на Алісу, яка відвернулася.

— Не йди.

— Та Господи Боже! — Аліса цього разу навіть не озирнулася. Лорен, яку заледве тримали ноги, знову кинулася вперед. Схопила рукою Алісин наплічник і смикнула назад.

— Не кидай нас.

— Господи. Ти жалюгідна.

— Агов! — Лорен відчула, як у грудях щось визріло й вибухнуло. — Не розмовляй зі мною так.

— Гаразд, — махнула рукою Аліса. — Слухай, якщо хочеш, можеш піти зі мною. Або залишитися. Або нарешті все-таки піти, коли зрозумієш, що ніхто не прийде тебе рятувати. Мені байдуже. Але мені треба йти.

Вона спробувала звільнитися, та цього разу Лорен тримала міцно.

— Не йди, — повторила Лорен, до болю стискаючи руку. В голові паморочилося. — Бодай раз подумай ще про когось, окрім себе.

— Я й думаю! Мені потрібно повернутися до Марго. Слухай, дещо сталося, і...

— І Боже збав, щось потривожить дорогоцінну Марго Рассел, — перебила її Лорен. Помітила, що регоче. Серед нічної тиші сміх звучав дивно. — Не знаю, хто з вас більше самозакоханий — ти чи вона.

— Перепрошую?

— Не прикидайся, наче не знаєш, про що я. Вона ще гірша за тебе. Ти вдаєш, ніби шкодуєш через те, якою ти була у школі — якою ти і зараз є, — але виховуєш доньку, яка точно така сама. Хочеш, щоб вона пішла твоїми стопами? Ти свого досягла.

Аліса холодно розсміялася.

— Ой справді? Хто б казав, Лорен. На себе подивися.

Запала мовчанка.

— Що?.. — розтулила рота Лорен, але слова випарувалися.

— Забудь. Просто... — Аліса стишила голос. — Не приплітай сюди Марго. Вона не зробила нічого поганого.

— Та невже?

Аліса не відповіла. Лорен поглянула на неї.

— Ти знаєш, що вона була замішана, Алісо.

— Що — в ту історію з Ребеккою? Все давно з’ясовано, сама знаєш. Школа провела розслідування. Дівчат, відповідальних за ті фото, відсторонили від занять.

— Відсторонили тих, чию провину змогли довести. Гадаєш, я не знаю, що всі вони були з компанії Марго? Вона замішана, це без питань. Мабуть, вона ще й у біса верховодила.

— Якби було так, школа повідомила б.

— Справді? Повідомила б? Скільки додаткових коштів ти пожертвувала цьогоріч, Алісо? Скільки заплатила, щоб на витівку Марго заплющили очі?

У відповідь — мовчання. В буші щось зашурхотіло.

— Що ж, я так і думала... — Лорен трусило вже так, що вона не могла дихати.

— Гей, я зі шкури пнулася, щоб допомогти тобі, Лорен.