Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

Через два дні після народження Влади я все ще не оговтуюся…

Але адаптуюся до нового ритму, в якому особливе місце посідає моє малятко.

Коли я беру її на руки, все інше перестає мати сенс. Я так люблю її, що навіть страшно стає іноді. Дамір, звісно, не вважає, що я божеволію. Він упевнений, що я буду хорошою мамою, навіть разом із моєю вродженою звичкою турбуватися про все на світі. Стоячи поруч зі мною, спостерігаючи за годуванням і процедурами Влади, він з ентузіазмом планує майбутнє життя… Дамір не тисне на мене, каже, що всі рішення я прийматиму сама. Наприклад, чи повертатися на роботу, чи присвятити себе вихованню коханої донечки Влади.

Я знаю, що Дамір мріє, щоб я хоча б якийсь час посиділа з дитиною.

Він не той тато, який буде зі спокійним серцем віддавати дитину навіть найнадійнішій няньці. На щастя, я в цьому плані ще більший параноїк, ніж він. Просто зараз чітко розумію, що день, коли доведеться вперше залишити Владу більше, ніж на кілька годин, розіб'є мені серце. Точно розіб'є ж…

— Я не уявляю, як залишити її з кимось іншим, — не витримую я, спостерігаючи, як Влада тягнеться долонями до медсестри, яка сповиває її. Ці маленькі ручки, маленькі пальчики… Цілувала б їх безперервно! — Я просто не зможу.

Дамір заглядає мені в обличчя.

— Ми знайдемо варіанти, не переживай, — його рука опускається на мою талію, —Буває ж робота вдома, гнучкий графік. Якщо ти захочеш працювати. Якщо ні, з цим ще простіше, точно проблем не буде.

Я дивлюся йому в обличчя.

Очі Даміра сяють. У його погляді вміщається так багато любові.

— Головне, щоб мої дівчатка були щасливими, — він цілує мене у скроню.

— А ти?

— Що? — він хмуриться. — Чи щасливий я? Ти ще питаєш… Іноді мені здається, що моє тіло банально не витримає напливу таких почуттів, — тихо посміюється він.

Відповідь задовольняє мене, а наступної секунди мене відволікає Тетяна.

Вона виходить за межі процедурної, дбайливо несучи Владу на руках. Донечка майже спить. Я вже встигла вивчити її перші біоритми, і знаю, що після годування вона завжди миттєво засинає. Приблизно вісімнадцять годин Влада зараз проводить у стані сну, але це нормально — саме про це мене і попереджав лікар.

— Ну що, татусь готовий потримати донечку? — звертається Тетяна до Даміра.

Дамір тільки цього й чекав, він одразу ж робить крок до Тетяни й обережно бере Владу на руки. Його рухи сповнені ніжності й турботи. Дамір кидає на мене захоплений погляд і притискає дитину до своїх грудей. Влада здригається уві сні, але під його тихе «ш-ш-ш-ш-ш» зітхає, затишно влаштувавшись в обіймах батька.

— Яка вона красива, яка ж красива… — він киває мені, щоб підійшла ближче. — Подивися, вона ж твоя копія…

— На носик глянь, носик твій… — я легко беру Даміра під руку.

Дамір починає обережно погойдувати дитину, намагаючись остаточно заколисати. Маленькі пальчики Влади стискають його великий палець, і Дамір усміхається ще ширше. Він обіцяє їй найкраще у світі, шепоче їй про майбутні пригоди, які вони разом переживуть, і про те, як він захищатиме її від бід.

Світло тьмяно падає через вікно пологового залу, створюючи м'який ореол навколо Влади. Я схиляюся до доньки нижче, помічаючи кожну деталь на її личку: маленькі вії, що ледь помітно тремтять при зітханні, м'які, пухкі щічки, що здаються зараз такими ніжними…

Час віддавати Владу настає занадто швидко, але ні я, ні Дамір не скаржимося — ми б і з іншого міста приїхали заради цих п'яти хвилин. Крихітку кладуть у бокс життєзабезпечення — у ньому вона відновлюватиметься з повним комфортом.

Ми мовчки повертаємося в палату, мої речі зустрічають нас на порозі в сумці.

— Ти готова повернутися додому? — запитує Дамір.

Хоча питання риторичне, адже він уже підхоплює мою сумку в долоню, а другу в запрошувальному жесті подає мені.

— Ми повернемося завтра, так?

— Звісно. І завтра, і в середу…

Я піднімаюся і беру Даміра за руку.

Не розмикаючи долоні, ми виходимо за двері клініки. Я відчуваю легкий тиск Даміра на свою руку, коли разом із ним прямую до припаркованої машини. Сонце, що пробивається крізь хмари, наче підморгує мені. Я чую легкий шелест листя і далекий гул міста, який здається незначущим, порівняно з моїми почуттями.

Дамір відчиняє двері автомобіля, дозволяючи акуратно сісти на переднє сидіння, намагаючись не втратити жодної секунди нашого безцінного дотику. Сидіння м'яко приймає форму моїх ніг, і я комфортно влаштовуюся, розслабляюся, ігноруючи побічні ефекти пологів. Дамір зачиняє двері й обходить машину, щоб сісти за кермо. Він кидає на мене погляд через плече. Погляд, сповнений любові та взаєморозуміння. Я відповідаю тим самим.

***

— Сюрприз? Ти серйозно?

— Приємний сюрприз, так.

— Ти впевнений, що сюрпризи — це зараз гарна ідея? — запитую я в Даміра, долаючи широкий зал приватного пологового будинку. На руках з Владою.

Я думаю про неї, відчуваю маленьке тільце, притиснуте до куртки, милуюся спробами донечки осмислити величезний страшний світ, який її оточує.

Влада поводиться тихо на руках, зате дуже голосно вимагає уваги, якщо мама дозволяє собі нахабство кудись відійти на хвилинку. Зараз вона закутана в м'який, теплий конвертик рожевого кольору з мереживним оздобленням по краях, і виглядає як справжня принцеса.

— У тому й суть. Пора тобі, люба, звикати до гарних сюрпризів.

Через місяць перебування в клініці, мені, нарешті, віддали донечку.

Усе, епопею з боксом закінчено, і моя дівчинка готова пізнавати цей світ, як і всі інші здорові діти. Вона стала ще красивішою, важить тепер два кілограми дев'ятсот грамів. Вдома на неї чекає готова спальня з ліжечком, пеленальним столиком, дитячими іграшками для різного віку. На неї чекає власний дім.

У цих словах криється весь сенс.

Дамір іде зі мною, тримає в одній руці квіти, у другій — сумку з першими речами Владислави. Квіти він встиг подарувати мені перед випискою, міцно поцілувавши в губи. Розкішні білі троянди полоскотали рецептори вишуканим парфумованим ароматом, але оскільки мої руки зайняла Влада, квіти я повернула чоловікові.