Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

— Я так переживала за тебе.

— Та що б зі мною сталося?  — фиркає Дамір, погладжуючи її по спині. — Довбаний батько, — буквально випльовує він. — Пробач, що ти пройшла через це без мене. Я його ненавиджу за це, нена…

— Усе в минулому, усе вже в минулому.

— Так і є!

— Ти не уявляєш, як я рада тебе бачити,  — шепоче Віта, притискаючись до нього міцніше, обволікаючи спокоєм і теплотою.

— Я теж,  — відповідає Дамір, і його голос тремтить від почуттів.

— Усе нормально,  — повторює Віта.

Незважаючи на весь пережитий стрес, до неї повернувся здоровий колір обличчя, губи яскраві, на щоках рум'янець. Можливо, материнство робить її такою красивою? Дамір навіть встигає подумати, що Віта з дитиною на руках буде найкрасивішим, що йому доведеться побачити у своєму житті.

Він не втримується і цілує її, пірнувши глибоко в обожнювання.

Руки Даміра мимоволі стискають талію Віталіни, він відчуває тепло її тіла під своїми пальцями. І посміхається.

Поцілунок виходить м'яким і вимогливим водночас, щирим і ніжним, і в ньому звучить мелодія спільного майбутнього. Віта відповідає на його поцілунок з рівною пристрастю, її руки обвиваються навколо його шиї, запрошуючи ще ближче.

— Ти маєш побачити її, — каже вона йому, роблячи паузу. — Нашу доньку.

Дамір слідує за Вітою, його кроки наповнені сумішшю хвилювання і трепету.

Коли вони підходять до боксу для новонароджених, він уперше бачить свою доньку, і затамовує подих. Маленька, недоношена, але така сильна, вона лежить в інкубаторі, оточена турботою і технологіями, які допомагають їй рости.

Її шкіра здається неймовірно тонкою, майже прозорою, а кожен подих  — це маленьке диво. Дамір відчуває хвилю любові, несхожу ні на що, що він коли-небудь відчував. Він притискає долоню до скла інкубатора, і його серце стискається від бажання захистити це маленьке життя від усього на світі.

У його очах, мабуть, відбивається нескінченне обожнювання.

— Знаєш, про що я думаю? — легенько штовхає його Віта в плече.

Він веде підборіддям, без слів просячи її продовжити.

— Воно було того варте, — киває вона. — Так, це була складна вагітність. Від самого початку і до кінця. Але воно того варте було. Я б не відмовилася від неї.

Дамір віддзеркалює її посмішку, хоча виходить, напевно, радше гримаса.

Більшу частину проблем, якщо не всі проблеми вагітності Віталіни, спровокував саме він, Дамір, своєю поведінкою. І, звісно, на нього ще чекає довга реабілітація перед нею.

Однак зараз Віталіна виглядає щасливою.

Вона дивиться на свою доньку з розсіяною радістю. Дамір теж повертається до Влади, тихенько дивуючись знову і знову, що вона в них є, це дивовижне дитя.

— Ти можеш повірити? — не втримується він. — Вона наша.

Вони вдвох залишаються в приміщенні з дитиною, доки доброзичлива, але сувора медсестра не випроваджує їх геть, нагадуючи, що Віталіна так і не випила пігулки, прописані лікарем для швидшого відновлення. Дорогою назад медсестра відповідає на запитання Даміра з медичною холодністю і професійністю.

Каже, що Віту вирішили залишити тут ще на кілька днів, але це просто «запобіжний захід».

— Тим паче, дитинка ваша буде тут, і в перші дні їй корисно бути з мамою.

— А з татом? — уточнює Дамір.

І бачить, як Віталіна праворуч від нього усміхається.

— Із татом теж,  — погоджується медсестра.  — Якщо ви залишите номер, то ми подзвонимо завтра перед годуванням.

— Обов'язково. Так і зробіть.

Дамір відпускає руку Віталіни, щоб дістати з кишені візитку. Він передає її медсестрі, і знову обіймає пальці Віти. Так вони входять у палату. Жінка каже, що він може побути тут до кінця офіційних годин відвідування, але Дамір із жахом усвідомлює, подивившись на годинник, що залишилося двадцять хвилин.

— Так що там… З батьком?

Віталіна зітхає, почавши неприємну розмову, щойно вони залишилися самі.

— Він більше не проблема.

— Не проблема?  — з її рота виривається смішок. — Ти ж не пристрелив його? — і піднімає свою чарівну брову. Дамір думає про себе, що це було дуже сексуально…

— Ні, але виключно заради Влади.

— Вона б не зраділа батькові у в'язниці.

Дамір киває і сідаю на край її ліжка. Накриває її руку.

— У мене є на нього компромат.

— Де ти його взяв? — звужує вона очі.

— Не важливо.

— Він буде мститися.

— Не буде він нічого робити, якщо не захоче, щоб компромат було опубліковано. А він не захоче, — киває Дамір, сподіваючись, що його впевненість передасться і Віті. — Я знаю свого батька. Знаю, що для нього означає компанія. Більше, аніж його онучка, Віт.

— Точно?

— Цей компромат поховає його компанію.

Вона зітхає.

Мовчить трохи, поправляє ковдру.

— Значить про нього можна забути?

— Я дуже сподіваюся, що так воно і буде.

Віта дивиться на Даміра, її очі відбивають мерехтливе світло вуличних ліхтарів, що проникають крізь напівзавішені штори. Дамір відповідає поглядом, сповненим тепла і впевненості. Йому здається, що вони з Вітою думають про одне і те саме — тепер вони відповідають не тільки за себе, а й за крихітну Владиславу; а за неї вони синхронно готові боротися дужче, щосили.