Читати книгу - "Шлюбна ніч, Каміла Дані"

— Ходімо, привітаємося зі знайомими, — а це я вже кажу, дивлячись в очі мого кавалера. Ми обходимо жінку і ховаємося в натовпі, якомога далі від нестерпної сучки.

Хвилин тридцять промайнуло, поки ми обійшли всіх знайомих і незнайомих. У мене вже почали боліти вилиці, і ми нарешті вийшли на терасу. На вулиці вже стемніло, дме прохолодний вітерець, але після задушливої зали​​ та підхмеленого натовпу просто необхідний ковток свіжого повітря.

— Втомилася? — запитує Шогіл, надягаючи мені на плечі свій піджак. Робимо ще кілька кроків і зупиняємося біля поруччя.

— Не те слово! Може, додому поїдемо? — цікавлюся, адже вже ноги болять від шпильок, а вилиці — від награних усмішок. — Слава Богу, все спокійно, так може краще додому, від гріха подалі?!

— Твоя правда, занадто тихо і підозріло, — відповідає напівтоном Яромир, водночас закочуючи рукава до ліктів, відкриваючи вигляд на грубі вени, обвиті навколо великих рук. Засмагла шкіра так і манить доторкнутися, але я стримуюсь. — Давай ще трохи посидимо і тоді поїдемо. Чекай, ти мені ще танець винна!

— Я? Коли я тобі таке обіцяла? — фиркаю і відвертаю голову в інший бік. Шогіл починає нахабно усміхатися та обіймає мене позаду. Кладе своє підборіддя мені на плече.

— Повір мені, ти багато втратиш, відмовившись від повільного танцю зі мною, я чудовий танцюрист! — нахвалює себе Яромир. Обвиває мою талію руками, погладжуючи великими долонями мій живіт. Рухами зароджує у мені гормональну бурю.

— Так тому й бути! Подарую тобі один танець! Але спочатку сходжу до вбиральні, — вибираюся з обіймів, якомога далі від гріха.

— Давай я піду з тобою? — випалює цей божевільний. Пирскаю від сміху і хитаю головою, що не треба.

— Я думаю, що зі мною нічого не станеться, це ж туалет! — дивлячись в очі, констатую. У Яромира в секунді пропадає усмішка з обличчя, і він напружується, немов струна. Швидко обіймає мене і притискає тісно до свого тіла.

— Які люди! Сам пан спадкоємець Яромир Маратович завітав, — до нас підходить підхмелений чоловік років п'ятдесяти. Волосся світле, очі блакитні, і його обличчя мені когось нагадує, але, ось кого — не можу зрозуміти.

— Чим можемо допомогти, пане Амерін? — штовхає крізь зуби Яромир. Тільки тоді я розумію, що це батько Максима.

— Добрий вечір, вибачте, мені треба відійти, — усміхнувшись, вимовляю, намагаючись вилізти з обіймів чоловіка.

— Зараз удвох підемо! — наполягає Шогіл.

— Ви поспілкуйтеся, а я швиденько! — нарешті звільнившись, пояснюю я. Різко повертаюся і йду в бік вбиральні. 

Серце тріпоче від страху. Кожен, хто проходить повз, вселяє у мене тривогу, а награні усмішки запускають холодний струм у тіло.

Діставшись на тремтячих ногах до туалету, я швидко відкриваю кран і освіжаю обличчя. Хоча я і не пила, мені здавалося, що просто плаваю в алкоголі. Дуже важко тримати себе в руках, коли дивишся на людей і не знаєш, друзі вони тобі чи вороги.

Раптово двері відчиняються, і на порозі з усмішкою до вух з'являється Максим. Так само блискавично зачиняє двері. З кабінки виходить літня дама і починає вичитувати чоловіка.

— Всі геть! — кричить Максим. Ще дві жінки виходять з кабінок і під гучні цокання підборів прямують у бік дверей. Я роблю те ж саме, вдаю, що не розумію, що відбувається. Мене трясе ще з більшою силою від страху і ненависті. Але мене ловлять за лікоть і стискають з такою силою, що я починаю шипіти від болю.

— А ти, сучка, залишаєшся! — вигнувши губи в посмішці, вимовляє з огидою Максим. Здається, Шогіл має рацію: я зовсім не знаю, з ким спала два роки.

— Відпусти, мене чекають! — шиплю. Двері зачиняються за останньою жінкою, і Максим замикає їх на ключ. Дістає з-за спини пістолет і спрямовує у мій бік.

— А тепер слухай уважно, сучко!