Читати книгу - "Знак біди"

поверхів, будівлю, ціле нагромадження кам’яниць з однаковісінькими вікнами, але різних розмірів і з нерівно поставленими фасадами — то ближче, то далі від вулиці, з величезним майданом-подвір’ям посередині й величезним, наче скатертина, полотнищем прапора угорі. Там-таки, під дахом, був і кам’яний герб Білорусі. Ну звісно, то був найголовніший будинок Мінська, де засідав уряд.

Петрик пішов повільніше: треба було набратися духу, наважитись. Це ж не сільрада і не райвиконком, де ступив три кроки з вулиці — і ти вже у дверях, на порозі. А тут? Спочатку треба було відгадати, де ті двері чи, може, ворота, щоб підійти до них. Але ж там, певно, охорона, чи впустить вона його без документів? Треба буде проситись. Все більше побоюючись і втрачаючи свою й так невелику рішучість, Петрик поволі йшов уздовж будинку-палацу і все придивлявся до дверей — до яких підійти? Він думав, що, може, хтось ітиме туди з вулиці, тоді й він подався б слідом, але з вулиці ніхто туди не заходив, усі йшли собі тротуаром. Не знати, скільки часу минуло, але сонце, мабуть, підбилось вище, тільки чи його тут побачиш посеред кам’яниць? Унизу скрізь був густий і прохолодний, ніби в ялиннику, затінок.

Так, нічого не вирішивши й ні на що не наважившись, Петрик минув широке подвір’я-майдан, пройшов ще трохи і побачив збоку дуже гарний, змурований з червоної цегли костьол. Іншим разом він помилувався б цією доладною будівелькою, але не зараз. Заклопотаний, він помацав під пришпилькою Степанидин папірець, хотів був закурити, але захвилювався, повернувся й знову пішов до Будинку уряду.

Цього разу він не дуже роздивлявся на нього й не вибирав приступок — він повернув до тих, що були навпроти під кількома зашкленими дверми. На приступках і коло дверей не було нікого, але, придивившись, Петрик завважив за шклом щось біле, котре спочатку заворушилось, а тоді насторожено завмерло. То був міліціонер. Петрик упізнав його через білу сорочку, перекреслену навкіс чорним паском від револьвера, білий, із зіркою, кашкет на голові. Стало видно, як міліціонер за шклом дуже уважно стежить за Петриком, котрий вже вийшов на середину подвір’я, проте все більше сповільнюючи свою ходу. Великим зусиллям він примушував себе йти, але ноги погано слухались його, вперто норовили повернути убік, туди, де було багато людей і куди не діставав погляд міліціонера. І так сталося, що ноги перемогли, відхилившись од прямого напрямку. Петрик перестав командувати ними і сам з великою полегшею подався геть із подвір’я у бік вулиці, на тротуар.

Тут він скинув із себе напругу, зітхнув, відчув, що увесь мокрий від поту, наче на тому прокосі в Овечій Балці, і скількись часу йшов вулицею, мало що помічаючи довкола. Він проклинав себе за нерішучість, за те, що вліз у цю справу, дорікав за таку дурну натуру і умовляв себе не хвилюватись, не боятись так. Ну що йому той міліціонер? Хіба він прийшов сюди з поганим наміром? Він просто хотів спитати, як знайти товариша Черв’якова чи бодай передати йому ті папери. Що він, з власної волі чи то його інтерес? Адже він робить громадське діло, за дорученням односельчан. Сам він тут майже сторонній. Передасть і піде назад, чого хвилюватись? А проте він не міг погамувати страшного хвилювання, отож міг забрести невідомо куди в цьому місті і згубити Будинок уряду. Петрик зупинився, трохи розслабив праву ногу, яку, мабуть, уже геть-чисто намуляв, рукавом піджака витер піт з обличчя. Ні, він таки підійде до міліціонера, щоб тільки спитати, та й усе. Чого боятися?

Петрик знову подибав до того громадища, намагаючись не звертати уваги на чобіт, що й далі натирав пальці. Як на те лихо, до нього підступилася і все більше непокоїла звичайна людська потреба, але зараз було не до неї, і Петрик терпів. На розі будинку він, однак, уповільнив ходу, аби хоч трохи придивитись і не зразу спинитися перед дверми. Нічого, проте, не бачачи, минув квітник, сам не свій од хвилювання, повернув до приступок, боячись навіть глянути туди. А глянувши, знову мало не спіткнувся: коло тих самих дверей на ґанку стояли аж двоє міліціонерів у білому й мовчки видивлялись на нього, начебто тільки його й чекали. Петрик, як той заєць у зимовому полі, описав на асфальті круту ключку і мало не підтюпцем повернувся на вулицю. Заки минав Будинок уряду, намагався удати з себе людину, в якої тьма-тьменна дуже важливих справ і яку тут нічогісінько не цікавить.

Майже нічого довкола не помічаючи, він одійшов далеко за червоний костьол і вже не зупинявся. Зупинитись означало для нього повернутись назад, знову до Будинку уряду, а повертатися він уже не мав сили. Та й його потреба вимагала певного місця, якого він навіть не знав, де тут шукати. Він тільки дозволив собі дістати капшука й скрутити цигарку. Куриво трохи заспокоїло його, і Петрик уже не вперше, але дуже виразно подумав: нащо він сюди приїхав? Зажила б нога, нехай би Степанида і їхала. Вона козир-баба, вона не запикувалася б перед міліціонером. Брала ж вона червінець, який незрозуміло як віддати, назбирала ж вона тих підписів, з якими не знати, що робити.

Давши собі якусь полегшу, він покурив трохи, відійшов од недавньої страшної ніяковості і так помалу йшов людною вулицею, роззираючись по її боках. Обабіч громадились то низькі, то високі будівлі з безліччю вікон, балконів, вивісок, в обидва кінці гуркотіли набиті людьми трамваї. Якось угорі над одним з них густо посипалися іскри, і Петрик аж перелякався: загориться! Але не загорівся, й ніхто на вулиці ніби й не завважив того, всі бігли собі, зайняті власними турботами. Тим часом ранок, либонь, перейшов у день, над дахами закурених кам’яниць викотилося спекотне сонце, затінок на тротуарі зовсім звузився, і так припекло, що хоч плач. Петрик терпів, скількимога, хоч йому було вже не душно, а гаряче в сукняній одежині, але він не знімав піджака. Таки боявся за той папір і гроші. Він кульгаючи йшов людною вулицею трохи вниз повз трамвайні рейки, що все бігли поруч і сильно блищали під сонцем, пройшов далеко, вперто думаючи: десь таки має бути якийсь перепочивок, кущики, ярочок чи пустка, які підійшли б йому. Але вулиця ніяк не закінчувалась, обабіч нескінченними рядами тяглись будинки — великі, менші, інколи одноповерхові, як у містечку, зате поміж великих цегляних громадищ. І скрізь — вікна й двері, вікна й двері. До декотрих можна було зайти з тротуару,