Читати книгу - "Батько Вепр, Террі Пратчетт"

Кімната за дверима була абсолютно білою, і туман, що завихрився на рівні її колін, приглушав навіть звуки її кроків.

Там було лише ліжко. Велетенське, на чотирьох стовпцях, із балдахіном, старе й запилене.

Спершу Сюзен здалося, що воно порожнє, а тоді посеред гори подушок вона побачила чиюсь фігуру — начебто сухорлявої старенької в очіпку.

Стара жінка повернула голову й усміхнулася Сюзен.

— Привіт, люба.

Сюзен не пам’ятала бабусю. Мати її батька померла, коли дівчина була ще маленькою, а з боку матері... у неї не існувало бабусі. Але саме таку вона б хотіла мати.

Неприємна реалістична частина її мозку сказала, що такі бабусі навряд чи існували.

Сюзен здалося, що вона почула дитячий сміх. І ще раз. Десь далеко, майже поза межами чутності, бавилися діти. Цей приємний звук завжди її заспокоював.

Звісно, за умови, що ви не чули, про що вони розмовляють.

— Ні, — сказала Сюзен.

— Пробач, люба? — здивувалася старенька.

— Ти не Зубна Фея, — о ні, тут була навіть клаптикова ковдра.

— А хто ж іще, люба?

— Ого, бабусю, ну в тебе й зубища... Лишенько, навіть хустка є.

— Я не розумію, кохана...

— А от про крісло-гойдалку забули, — сказала Сюзен. — Крісло-гойдалка обов’язково повинно бути...

Позаду неї щось ляснуло, а тоді тихенько заскрипіло. Обертатися не було сенсу.

— Якщо я зараз побачу кошеня, що бавиться з клубочком, то це тобі так просто не минеться, — суворо сказала вона й узяла підсвічник, що стояв біля ліжка. Він здався Сюзен доволі важким.

— Не думаю, що ти справжня, — рівним голосом продовжила вона. — Це не місце для маленької старенької у хустині. Ти виникла з моєї голови. Так ти захищаєшся... Порпаєшся в людських головах, шукаючи найдієвіші засоби впливу...

Вона махнула підсвічником, і він пройшов крізь постать у ліжку.

— Бачиш? — запитала вона. — Ти несправжня.

— Я то справжня, люба, — заперечила старенька, міняючи контури. — А от підсвічник — ні.

Сюзен подивилася на змінену бабцю.

— Ні, — сказала дівчина. — Ти, звісно, страшна, але мене не лякаєш. І так теж ні, — бабця раз у раз змінювалася. — Ні, і мій батечко мене теж не лякає. О боги, фантазія вже вичерпалася? Павуки мені подобаються. Змій я не боюся. Собаки? Ні. Щури — чудові, я люблю щурів. Вибач, невже цього взагалі хтось боїться?

Вона схопила нове створіння, і цього разу воно не змінилося. Істота мала вигляд маленької зморшкуватої мавпочки, але з величезними глибокими очима під бровами, що нависали, неначе балкони. Вона мала рідку сіру шерсть. Створіння слабко завовтузилося в руках дівчини й захрипіло.

— Мене непросто злякати, — сказала Сюзен, — але напрочуд легко роздратувати.

Створіння безсило повисло.

— Я... я... — бурмотіло воно.

Сюзен його відпустила.

— Ти — бабай, правда? — запитала вона.

Створіння обвалилося безформною купою, коли дівчина відняла руку.

— Не бабай... а... Бабай, — бурмотіло воно.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Сюзен.

— Верховний Бабай, — відказав той. І лише зараз вона зауважила, наскільки він худорлявий, наскільки вибілена сивиною його сіра шерсть, як шкіра обтягує кості...

— Перший Бабай?

— Я... Там були... Я пам’ятаю землю іншою. Лід. Багато періодів... льоду. А тоді... як там ви їх називаєте? — створіння захрипіло. — ...землі, великі землі... всі різні...

Сюзен присіла на ліжко.

— Ти маєш на увазі континенти?

— ...усі різні.

Чорні запалі очі зиркнули на неї, і раптом створіння піднялося, розмахуючи кістлявими руками.

— Я був темрявою в печері! Я був тінню в деревах! Ти чула про... прадавній крик? Людина кричала, побачивши... мене! Я був... — він скорчився і почав кашляти. — А тоді... з’явилося, знаєш, таке... світле та яскраве... блискавка, яку можна було носити з собою, гаряче крихітне сонечко, і темряви не стало, залишилися лише тіні, з’явилися сокири, сокири в лісі, а потім... а потім...

— Але ж залишилося достатньо бабаїв, — зауважила вона.

— Ховаються під ліжками! Чигають по шафах! Але... — він хапнув повітря, — якби ви бачили мене... у старі добрі часи... коли люди заглиблювалися в печери, щоб намалювати картини полювання... я ревів в їхніх головах... так, що в них аж шлунок випадав із дупи...

— Ну, старі вміння поступово перестають бути потрібними, — серйозно сказала Сюзен.

— ...інші прийшли набагато пізніше... Вони так і не дізналися, що таке первородний страх. Вони знали, — навіть шепочучи, бабаю вдавалося глузувати, — лише темні кути. А я був темрявою! Я був... першим! А потім я став не кращий за них... лякав покоївок, псував сметану, ховався в тіні наприкінці року... але якось, однієї ночі, я задумався: чому?..

Сюзен кивнула. У бабаїв не було особливого інтелекту. Усвідомлення екзистенційної невизначеності займало набагато більше часу в голові, де мозкові клітини настільки повільно рухалися від одного боку черепа до іншого. Але... У дідуся було схоже мислення. Ти постійно перебуваєш серед людей і перестаєш бути таким, яким вони тебе уявляють, прагнучи стати таким, як тобі хочеться. Парасольки та срібні гребінці...

— І ти подумав: у чому суть усього цього? — сказала вона.

— ...лякав дітей... підкрадався... а потім почав за ними спостерігати. У крижані часи дітей було не так і багато... лише великі люди, маленькі люди, але не діти... і... в їхніх головах був інший світ. Ось де опинилися старі добрі часи — в їхніх маленьких голівках. Старі добрі часи. Коли все було молодим.

— І тоді ти вирішив вилізти з-під ліжка...

— Я наглядав за ними... оберігав...

Сюзен зі всіх сил намагалася не здригнутися.

— А зуби?

— О, зубами не варто розкидатися, будь-хто, хто їх знайде, може спричинити багато біди. А мені завжди подобалися діти, я не хотів, щоби хтось їм зашкодив... — бурмотів він. — Я ніколи не хотів зробити їм боляче, просто дивився, охороняв зуби... і... і... іноді сидів тут і слухав їх.

Він продовжував бурмотіти. Сюзен слухала, збентежена й здивована водночас, не знаючи, пожаліти цю істоту, чи — і цей варіант здавався їй привабливішим — розчавити її ногою.

— ...і зуби... вони пам’ятають...

Створіння затремтіло.

— А гроші? — наполягала Сюзен. — Нечасто зустрінеш багатих бабаїв.

—