Читати книгу - "Батько Вепр, Террі Пратчетт"

— Наша... наша мама... наша мама казала...

Сірі плями промайнули підлогою й утворили згусток тіней, який темнішав і більшав із дивовижною швидкістю. Він здійнявся над трьома чоловіками й набув форми.

«То ви погано поводилися, маленькі чортенята?»

Над усіма трьома нависла велетенська жінка. В одній м’ясистій руці вона тримала в’язку березового гіляччя, грубого, наче чоловіча рука.

Створіння заревіло.

Середній Дейв поглянув на величезне обличчя Ма Білоліл. Кожна пора була неначе яма. А кожен коричневий зуб нагадував надгробок.

«Ти дозволив йому потрапити в халепу, Дейві? Проявив неуважність?»

— Ні, мамо... мамо, ні... — позадкував він.

«А ти, Банджо, знову ображав дівчаток? Давно тебе не лупцювали...»

Банджо безсило опустився на коліна, його обличчям котилися сльози каяття.

— Пробач, мамо, ну пробач, мамо, ні-і-і-і-і, мамо, пробач, прошу...

Тоді постать знову повернулася до Середнього Дейва.

Із його руки випав меч. А обличчя, схоже, почало танути.

Середній Дейв заплакав.

— Ні, мамо, ні, мамо, ні, мамо, мамо, ні-і-і-і-і...

Він булькнув і впав, хапаючись за груди. А тоді зник.

Часначай розсміявся.

Сюзен торкнулася його плеча, а коли він озирнувся, зі всіх сил зацідила йому по обличчю.

Принаймні в цьому полягав її план. Його рука була швидшою і встигла перехопити її зап’ястя. Відчуття — неначе від удару по бруску заліза.

— О, ні, — сказав він. — Я так не думаю.

Кутиком ока Сюзен побачила, як Банджо повзе до того місця, де щойно був його брат. Ма Білоліл теж зникла.

— Це місце проникає в голову, еге ж? — запитав Часначай. — Воно намацує шляхи, якими зможе з тобою впоратися. Ну а я завжди ладнав зі своєю внутрішньою дитиною.

Простягнувши іншу руку, він схопив її за волосся і потягнув донизу. Сюзен закричала.

— Так набагато веселіше, — прошепотів він.

Сюзен відчула, що його рука послабилася. Пролунав вологий стук, наче на плити впав шмат м’яса, і повз неї на спині пролетів Часначай.

— Не можна тягнути дівчат за волосся, — пробурмотів Банджо. — Це погано.

Часначай підстрибнув, наче акробат, і зупинився біля перил.

Тоді він витягнув меч.

В яскравому світлі вежі лезо здавалося невидимим.

— То всі чутки — правдиві, — сказав він. — Лезо настільки тонке, що його не видно. Ми з тобою так повеселимося! — він помахав мечем перед її обличчям. — Такий яскравий.

— Ти не наважишся його використати. Мій дідусь прийде по тебе, — сказала Сюзен, поволі наближаючись.

Вона побачила, як одне око сіпнулося.

— Він приходить по кожного, але я буду до цього готовий, — сказав Часначай.

— Він дуже цілеспрямований, — сказала Сюзен, підійшовши ще ближче.

— О, людина якраз на мій смак.

— Можливо, пане Часначаю.

Він махнув мечем. У неї не було часу, щоб принаймні пригнутися.

— Він тут не діє, — пояснила вона, коли він здивовано витріщився на неї. — Це лезо тут не існує. Адже тут немає Смерті!

Сюзен заліпила йому ляпаса.

— Привіт! — життєрадісно мовила вона. — Я — твоя внутрішня нянька!

Те, що сталося потім, не можна назвати ударом. Вона просто простягнула руку, схопила його за підборіддя і перекинула через перила.

Він зробив сальто. Сюзен так і не зрозуміла, як йому це вдалося. Часначай якось спромігся знайти точку опори просто в повітрі.

Схопивши її своєю вільною рукою, він підняв Сюзен, і вона полетіла через перила. Дівчина ледве ухопилася за них іншою рукою — хоча пізніше задумувалася над тим, чи перила не впіймали її першими.

Часначай похитувався на її руці, дивлячись догори із задумливим виразом.

Вона побачила, що він стиснув руків’я меча в зубах і потягнувся до пояса...

Питання, чи він достатньо божевільний, щоб спробувати вбити людину, яка його тримає, зникло так само швидко, як і виникло... Вона дриґнула ногою й вдарила його по вуху.

Її рукав почав рватися. Часначай спробував схопитися ще раз. Дівчина знову копнула ногою, і сукня розірвалася. Якусь мить він висів у повітрі, ні за що не тримаючись, а потім, усе ще із виразом людини, що намагається вирішити складну проблему, полетів униз, обертаючись, стаючи все меншим і меншим...

Часначай упав на купу зубів, а ті розліталися по мармуровій підлозі. Якусь мить він іще здригався...

А тоді зник.

Рука, схожа на гроно бананів, перетягнула Сюзен назад через перила.

— Якшо бити дівчат, можна потрапити в халепу, — сказав Банджо. — Не можна ображати дівчаток.

Позаду них щось клацнуло.

Двері широко розчинилися. Підлогою розстелився холодний білий туман.

— Наша мама... — мовив Банджо, намагаючись осмислити ситуацію. — Тут була наша мама...

— Так, — відказала Сюзен.

— Але це не була наша мама, бо нашу маму поховали...

— Так.

— Ми дивилися, як засипали могилу й таке інше.

— Так, — сказала Сюзен і подумала: «Ви мусили в цьому пересвідчитися».

— А куди пішов наш Дейві?

— Гм... в інше місце, Банджо.

— У краще? — нерішуче запитав величезний чоловік.

Сюзен з полегшенням вхопилася за можливість сказати правду або принаймні не цілковиту брехню.

— Можливо, — відповіла вона.

— Краще, ніж тут?

— Цього ніколи не передбачиш. Дехто каже, що плюсів значно більше.

Банджо звернув на неї рожеві поросячі очі. Якусь мить тридцятип’ятирічний чоловік дивився на неї крізь рожеві окуляри п’ятирічки.

— Це добре, — сказав він. — Він зможе знову побачитися з нашою мамою.

Схоже, надмір розмов його ослабив. Банджо обм’як.

— Я хочу додому, — заскиглив він.

Сюзен подивилася на його велике обличчя, вкрите плямами, безнадійно знизала плечима, витягнула з кишені носовичок і піднесла його до рота Банджо.

— Плюнь, — наказала вона. Він підкорився.

Вона протерла хустинкою найбрудніші місця, а тоді засунула її в руку Банджо.

— Як слід висякайся, — запропонувала вона й застережливо відійшла вбік, поки не стихло ехо від вибуху.

— Можеш залишити хустинку собі, — щиросердно додала вона. — І заправ сорочку.

— Так, панно.

— Тепер спускайся вниз і вимети всі зуби з кола. Ти можеш це зробити?

Банджо кивнув.

— Що ти можеш зробити? — перепитала Сюзен.

Банджо зосередився.

— Вимести з кола всі зуби, панно.

— Добре. Давай, біжи.

Сюзен спостерігала, як він повільно рушив