Читати книгу - "Над планетою — «Левіафан»"

Він побачив Кремпке, схопив його за відлоги піджака.

— Тварюко! За все віддячив компанії… Злигався з ними?.. А я вірив, душу відкривав тобі… — Враз Кірхенбому ніби щось сяйнуло в голові, він обернувся до експертів, заговорив трохи стриманіше — Пробачте, панове!.. Я щойно дізнався про страшну зраду мого директора… оцієї жалюгідної бестії!.. Я дізнався, що в день передачі корабля він вирішив замахнутися на наше життя… Я радий, що все добре… Але в ім'я вашої безпеки, панове, я мушу викликати поліцію, тут буде зроблено ретельний обшук. Спокійно, панове!.. Я певен, що небезпека минула. Доки з нами Кремпке, нам нічого не загрожує. Підлі боягузи не здатні на героїчну самопожертву.

В кімнаті зчинився шум. Дідусь впустив на підлогу окуляри. Хтось кинувся до вікон, хтось видавив ліктем шибку… Ріхтер з. Ганкою відступили в куток кімнати, притиснулись одне до одного.

Кремпке, вловивши мить, нагинці юркнув до дверей. Він знав, що стрілка на годиннику відлічує останні хвилини, що зараз…

— Стій! — наказав йому Кірхенбом. Догнав його і вчепився в лікоть. — Застрелю, як пса!

— Пане президент… я мушу… — Кремпке спробував вивільнитись із цупких рук Кірхенбома. — Це наклеп… Треба викликати поліцію…

— Назад! Поліцію вже викликано!

— Ви не смієте… ви…

— Буду стріляти, — зашипів Кірхенбом, виймаючи маленький, поцяцькований перламутром пістолет. — Ну?

У Кремпке, очі аж збіліли, кудись провалились у чорні виямки жаху. А час летів, секунди падали у прірву, і смерть насувалася, як ураган.

Тоді Кремпке, сатаніючи з відчаю, штовхнув Кірхенбома в груди й побіг до дверей. Кірхенбом вистрілив йому в спину — раз, удруге. Хотів стріляти ще, прошити кулями всю цю важку, незграбну тушу, але інший постріл, мов вибух стотонної бомби, струсонув кабінет, ударив в стіни, розкидав тіла.

Чорний гуркіт понісся над заводом. Земля важко зітхнула і завмерла в німотній тиші.

Ріхтер лежить навзнаки серед потрощених меблів, в бік йому впирається якась гостра деревина, ноги, ніби розчавлені, тупо ниють. Розплющив повіки, напружив думку. Живий?

Його підводять, обтрушують, тримають за лікті. Він бачить поліцейських, робітників…

— Що сталося… Де я?..

Думка поволі виборсується з хаосу, намацує твердий грунт. Люди в плащах квапливо фотографують його, щось записують у блокноти. Їм дуже, мабуть, кортить увічнити його саме зараз, в цій чорній пустці, розтерзаного, приголомшеного, напівживого… А йому ж треба йти, треба дізнатися, де вона… що з нею… Чи, може, запізно вже взнавати?

— Убито президента компанії Вальтера Кірхенбома і статс-секретаря Франца Кремера, — гукають у холі.

— А ще?

— Убито професора Уілсона.

— Поранені?

— Двоє чоловіків і росіянка.

— Ні! Росіянка знепритомніла…

Млість підкочується Ріхтерові до горла. Він суне до дверей, іде, мов привид… Виставив наперед руки, розштовхує репортерів… Знепритомніла… Де?.. Де?..

Просто в груди йому стріляє кінокамера, строчить кулеметним вогнем, сліпить нахабним оком.

А він іде, іде, іде…

Йому ще й досі хитко в ногах, як після тривалого плавання. Повільно спускається сходами. Став біля Губмахерових дверей. Латунна ручка, чорний дерматин…

Та годі! Годі сушити собі серце через ту дику, навіжену особу. Заразила його коханням, забрала його волю і сама зникла назавжди. Божевільна фанатичка!

Ріхтер хоче йти далі, робить крок, але якась сила вперто тягне його назад. Чого — спитати б? Немає ж там нікого, жодної живої душі немає в цій квартирі. Після трагічної катастрофи наче вітром здуло всю родину Губмахерів. Чи переїхали до родичів, чи, може, арештовані» поліцією? А втім, ні. Поліція сама побивається в здогадках, ніяк не може розкопати правду. Третій день чатують біля дому мовчазні агенти, третій день якісь загадкові типи товчуться біля Губмахерових дверей.

Та найгірша його, Ріхтерова, доля. Мов скеля в горах, впало на нього тяжке звинувачення у зраді, в запроданстві, в тому, що він, Пауль Ріхтер, начебто передав росіянам секрет доктора Браузе. Всі газети тільки й смакують сенсаційне повідомлення прокуратури, яка почала слідство в справі колишнього головного конструктора фірми «Зюддойче люфтферайнігунг».

«Ріхтер чекав приїзду радянського агента — Ганни Крижанич!»

«Ріхтер остаточно продався червоним!»

«Ріхтер — моральна потвора!..»

«А хто не вірить — гляньте на ці фото. Хіба непереконливо?»

І газети на чільних місцях помістили фотографії. Ріхтер в столиці Африканської федерації стоїть разом із Крижанич біля вілли президента Подестри. Ріхтер зустрічає експертів Аеросиндикату, він в ніжному пориві обнімає Крижанич, розціловує її (за добрі гроші й не таке зробиш!)… А кому мало цього, хай прийде на суд, де будуть оголошені нові приголомшливі факти і докази зрадницьких дій конструктора «Левіафана»…

А тут ще ці двері, чорні, глухі, мовчазні. Безжальна тиша й безнадія. Постояв Ріхтер біля тих дверей, помацав холодну церату і пішов на завод. Але й там немає спокою. Дзвонить президент компанії «Зюддойче люфтферайнігунг» Густав Кірхенбом, милостиво добродушний, спокійний, поблажливий. Ставши замість батечка главою фірми, він грається з Ріхтером, як кіт з мишкою. Ось і зараз його голос у трубці бринить солодкою втіхою. Цікавиться справами на заводі, дає короткі поради, запрошує навіть на вечірній чай до себе.

— У мене буде миле товариство, пане інженер!.. Дуже приємне! Не погребуйте запрошенням.

— Вибачте, пане президент, я нездоровий.

— Ви нездорові! — аж скрипить від насолоди голос молодого президента. — Розумію, розумію. Завтра ж у вас важкий день. Суд. Ну що ж, можу тільки поспівчувати, пане інженер. Запевняю вас: судові органи знайдуть винного, справедливість переможе.

— Так, пане президент, справедливість переможе, — кидає Ріхтер і, відклавши трубку, втуплюється очима в стіну.

Справедливість мусить перемогти. Бо справедливість —