Читати книгу - "Над планетою — «Левіафан»"

А вони, мабуть, не тільки думають так, але й збираються щось учинити найближчим часом. В далекій Африці асберівцям непереливки: урядові війська молодої федерації винищують останні гнізда расистів. Населення вимагає швидкого розслідування замаху на заводі Кірхенбома. Хто винний? Хто кинув бомбу?

Суд! Скоріше суд! Покарати винних… Дати нарешті спокій країні…

Може, спокій і настане, може, й полегшає комусь від того суду — тільки не Ріхтерові. Бо двері з чорною цератою німо дивляться на нього, і невідомість стоїть на чатах біля тих дверей, і ніхто, жоден суддя не скаже Ріхтерові, як могло статися, що його кохана Гельда, майже прозрівши, майже знайшовши в собі сили для розриву з бандою, знову кинулася у вир відчаю й підступності.

Може, Бруно Крейський чимось розважив би друга — так немає і його. Лежить у лікарні під охороною поліції, не пускають до нього жодної живої душі, бережуть, як свідка. Бо в день замаху його бачили в машині разом з Гельдою Губмахер, бо він — комуніст, однією шворкою зв'язаний з паном Ріхтером, а там, де спілкуються такі люди, поліції завжди є що робити.

Остання ніч перед судом.

Ріхтер ходить по своїх маленьких, тепер таких порожніх, осиротілих кімнатах, ловить вухом» моторошну тишу. В цій тиші можуть народитися які завгодно думки. Може підкрастися страх, невидимий, липкий, сплутати руки, ноги, серце, загнати людину в куток і перетворити на ганчірку.

У страху — справді величезні, нахабні, всевидющі очі. Все бачать вони і все розуміють. Он десь відчинилися двері, морок в передпокої ніби розвіявся, спалахнули ліхтарики, якісь темні постаті сунуть до кімнати — з револьверами, в каптурах, з підступним блиском у очах.

«Іменем Густава Кірхенбома! Іменем Німеччини! Ми прийшли знищити тебе, інженер Ріхтер…»

Він тиснеться до стіни, розчепірює пальці, ладен провалитися крізь підлогу.

«Чому ти не загинув разом із Крамером та Кірхенбомом? Ти — зайвий. Нам потрібен твій корабель. Щезни! Умри!..»

Ріхтер розплющує очі. Морок, тиша, рівне пульсування ночі. Він сидить на канапі, ноги затерпли, все тіло щемить.

Ні, він устане. Навіть серед мороку встане і скаже своєму страхові: «Ми ще поборемось. Ми ще постоїмо за свою правду».

— Суд іде! Прошу встати!

Ось воно й почалося. Народу в залі сила-силенна. Поліція на всіх проходах, біля вікон, серед публіки. Ріхтер сидить в першому ряду, він не під охороною, але й не вільний: виходити заборонено.

Холодно в залі. І тісно, й самотньо. А там десь стоїть на пронизливих вітрах «Левіафан», зажурений долею свого господаря. Покликати б його, щоб увірвався сюди та розігнав цих «праведників»…

Зачитується обвинувачення. Паулю Ріхтерові інкримінується злочин «фанатичної помсти» президентові компанії Вальтерові Кірхенбому. Слідством встановлено, що Пауль Ріхтер перебував у тісних стосунках з «лівими» елементами, зокрема з комуністом Бруно Крейським; засліплений комуністичною пропагандою, Пауль Ріхтер вирішив знищити урядового чиновника Крамера, президента компанії Кірхенбома, директора заводу Кремпке і стати одноосібним володарем «Левіафана».

Прокурор, ніби насолоджуючись враженням, яке справили його слова, обвів переповнений судовий зал бундючним поглядом. Прокурор належав до молодої генерації служителів Феміди і дуже пишався своєю посадою. Але найбільшої насолоди йому завдавали саме отакі гучні процеси, де він міг бути й обвинувачем, і філософом, і тонким міжнародним політиком, де розум його зблискував найдивовижнішими спалахами «нововідкрить», а сама його особа набувала яскравої колоритності.

В молоді роки прокурор мріяв стати дипломатом, вершителем, так би мовити, світової політики. Та після скандального провалу на вступних іспитах до іноземного коледжу заможні батьки його, пожертвувавши чималу суму повноцінних німецьких марок, спромоглися відкрити перед своїм сином більш скромну, хоч і не менш впливову доріжку. Недолугий вершитель світової долі став вершителем доль людських.

Процес над Паулем Ріхтером був своєрідною усмішкою фортуни для прокурора. Подумати тільки: він мав розгорнути наступ проти червоних, він стоїчно звалив на себе тягар «політичного процесу».

Три дні підряд Густав Кірхенбом напучував прокурора, як йому виступати в суді. Прокурор вимагав все нових і нових фактів, домальовував картину по-своєму, вигадував сміливі версії. Химерна гора «аргументів» росла, як попіл Везувію над нещасною Помпеєю. Гора була надійно зцементована, її увінчував найпереконливіший аргумент, який уже сам вимагав суворої кари для зарозумілого Ріхтера.

Якраз про це й говорив зараз прокурор:

— Отож, панове присяжні, і ви, ваша честь (короткий кивок у бік судді), з гіркотою й смутком у серці я оголошую останній аргумент слідства. Пауль Ріхтер приховав від нації неоціненний винахід доктора Браузе, обікрав Німеччину, на багато років позбавив її благодатних наслідків великого відкриття. Секрет «флегматизованого водню» більше не належить нам. Де він? Що зробив з ним Пауль Ріхтер? Він продав таємницю росіянам. Так, так, панове присяжні. Продав! Там, на Сході, сьогодні потішаються з нас, радіють нашому нещастю, видають наш винахід за свій власний. Більше того, продають Німеччині її ж, німецький, газ!

У залі почувся кволий протест:

— Де докази? Все це брехня!..

Прокурор журливо розвів руками. Печать сумної умиротвореності лежала на його обличчі. Виждавши навмисне хвилину, він з виглядом великомученика похитав головою, обернувся до судейського столу.

— Ви чуєте? Навіть сюди, в храм правосуддя, прокралася бацила червоної зарази. Але, як сказано в писанні: «Не возгнівися, боже, на засліплених!», кажу і я: не зважайте, панове, на крики людей, введених в оману ворожою пропагандою! Чи ж знають вони правду? Чи уявляють собі істину? Ні, істина в наших руках. — Прокурор, вихопив з купи паперів, які лежали перед ним, кілька аркушиків, змахнув ними над головою. — Ось вона! Я відкриваю її перед вами, панове присяжні. Я оголошую найнепохитніші докази проти Пауля Ріхтера — листи, які надсилала йому російська агентка Ганна Крижанич.

Прокурор виходить з-за свого пульта, наближається до Ріхтера і, в порушення всіх процедурних норм, розгортає перед ним аркушик списаного паперу.

— Чи визнаєте ви аутентичність почерку Ганни