Читати книгу - "Над планетою — «Левіафан»"

Вона йшла спокійно, з гідністю (як і личить членові такої комісії!), але очі й голос не підкорялися їй. Ріхтер спочатку взяв її за руку, стиснув до болю і враз, не стримавшись, міцно обняв.

— У вас за звичаєм цілують тричі?

— Тричі! — мало не задихнулася в його обіймах Крижанич.

Він усі три рази поцілував її в губи.

— Ти ніколи не відзначався гостротою пам'яті, — засміялася. Ганка і мимоволі почала причепурювати собі зачіску, скуйовджену бурхливою атакою конструктора. — Ну, поздоровляю, поздоровляю! — Експерти тим часом піднялися по сходах і черідкою стали заходити до кабінету директора. Ганка з дівочою пустотливістю потягнула Ріхтера за собою. — Ходім, бо мене викреслять із списку делегації. І знай: ніяких пільг, ніяких поступок!

— О да! — прискорив за нею крок Ріхтер. — Всесвітній Аеросиндикат не пробачить нам фамільярності.

Почалася офіціальна церемонія. Як і всі церемонії, вона була дещо задовга і дещо кумедна. Недарма ж французький письменник-авіатор Екзюпері, потішаючись над дорослими, казав, що їм притаманна властивість бути трохи казеннішими, ніж вони є насправді. Ось і зараз, слухаючи привітальну промову статс-секретаря Кремера (з самої столиці прибув сановний державний муж!), експерти вдають із себе дуже поважних, бундючно дивляться в сухотне лице промовця, величаво кивають головами, а очима так і стріляють на вікна, так і прислухаються до заводських шумів. Де він, той корабель? Пустіть їх скоріше в каюти, в гондолу, на оту сріблясту гору, що ледь бовваніє між голим віттям дерев!

Дівчатка у білих фартушках (істинно німецькі весталки!) принесли на срібних теках вина, частують гостей, стріляють крізь золотаві напої іскорками своїх очей.

— За шановних дам, панове! — підкинув товсту руку з чаркою Кремпке.

— За успіх фірми! — відповів хтось з-поміж гостей.

Кремпке перехилив чарку, спазматично ковтнув вино, що вогнем обпекло йому горло. Успіхи фірми! А може, успіхи отого розбещеного плебсу, що юрмиться зараз біля контори, що галасує біля стапелів, справляє шалені оргії радості й тріумфу?.. Кремпке кривить в усмішці обкусані до крові губи, намагається бути якомога привітнішим, хоч йому це мало вдається… Погляд його ковзає по кімнаті, перескакує з обличчя на обличчя… Репортери, кореспонденти, писарчуки… О, клята, всюдисуща братія! й сюди знайшли дорогу… На тому світі не сховаєшся від них… На тому світі?

Що це він подумав? До чого тут «той світ»? Хай про нього клопочуться людці з Аеросиндикату. Недовго їм лишилося топтати грішну землю…

Кремпке непомітно вийшов з кабінету, пробіг хол і вскочив у свої маленькі робочі апартаменти. Там на Нього чекала Гельда. Обличчя в неї змучене, в кожній рисочці — нетерпіння й болісна надія…

— Пані Гельдо, де подарунок?

— Ось тут… у сейфі, пане директор…

Вона дістала картонну коробку, вийняла з неї сріблястий макет «Левіафана». Директор обережно, ніби торкаючись до розплавленого металу, поставив макет на стіл, повернув його на всі боки, перевів якийсь важілець, натиснув кнопку. Гельда чує його нерівне дихання, бачить краплини поту на горбастому чолі, на набряклих віях, навіть на м'ясистому носі.

— Розкішний механізм! — видавив із себе Кремпке, погладжуючи макет рукою. — Буде чудовий сюрприз для наших гостей. Спочатку гімн Німеччини, а потім — гімн миру. Жаль віддавати таку річ… Ну, от що, пані Гельдо. Рівно через десять хвилин можете принести його до нас. Але не пізніше!

— Слухаюсь, пане директор.

— Поставите на стіл, і ви вільні. — Підморгнув загадково й приязно. — Тільки не забудьте, який у вас сьогодні день. Наші друзі влаштують вам справжній банкет. Ви заслужили цього, Гельдо! Іноземний паспорт готовий. Величезна грошова винагорода і… кохання! — Він похопився, став суворим, швидко пішов до дверей. — Не забудьте ж: рівно через десять хвилин!

Повернувшись у прийомну залу, Кремпке непомітно втирається в натовп, підходить до стола (статс-секретар Кремер саме виголошує новий тост!), обводить очима гостей. Всі тут, всі разом…

Оплески вирвали його з задуми. Він згадав, — що належить ще владнати деякі формальності.

— Панове, — заговорив він силувано спокійним голосом, — хоч всі документи підписані у високих інстанціях, мені доведеться просити вашої ласки поставити свої підписи на деяких незначних папірцях здачі-прийому. Прошу представників преси вийти з залу. А дорогих гостей — підійти ближче до столу!

Репортери розчаровано опускають апарати, покидають кабінет. За вікнами біліє корпус «Левіафана», чути багатоголосий гомін. У Кремпке все дужче тіпається вія. «Чому немає Кірхенбома? Занедужав? На своє щастя занедужав! Але ж як бути? Що вони мені скажуть? Зараз Гельда принесе презент, і доведеться негайно іти… Десять хвилин — і ці дурні залишаться на божу ласку…»

Кремпке знову глянув на годинник, стрельнув очима в бік статс-секретаря. Той марудно, не кваплячись, ставив свій підпис під якимось документом. Нарешті підійшов директор.

— Прошу, пане директор, тепер бракує тільки вашого підпису, — заявив Кремер.

Кремпке нахилився, непевною рукою почав виводити свій підпис. Карлючкувата лінія полізла вбік, загнулася хворобливим зигзагом. Кремпке важко засопів, проковтнув липку слину, випростався.

— Прошу, пане директор! — почув він біля себе Гельдин голос. Дівчина стояла, тримаючи на витягнутих руках білий макет «Левіафана». У Кремпке щось обірвалося всередині, він відсахнувся і якось інстинктивно схрестив на грудях руки.

— Поставте!.. Спасибі вам!..

Майже незрячими очима Кремпке бачив, як Гельда легко і вправно поставила макет на стіл, як вона з викликом глянула на гостей і, з погордою несучи свою гарну біляву голівку, рушила до дверей. Залишалося десять хвилин. Останні десять хвилин, які відділяли цей кабінет, цих людей від… Кремпке перевів погляд на модель, дивну, граціозну, делікатну річ, яка, ніби хизуючись своїми витонченими обрисами, сліпучо сяяла своєю сріблястою білизною.

Гості щільніше зійшлися навкруг стола, зачаровано оглядали іграшку. Забули про документи, про час. І раптом…

Рвучко розчахнулися двері. В кімнату вихором влетів Кірхенбом.

— А-а!.. Ви!.. — гарикнув він у натовп, роздивляючись запаленими очима навкруг себе.

Статс-секретар закліпав білими віями.

— Що з вами?.. Ми втратили всяку надію…

— Надію?.. Мовчіть про надії!.. Геть надії й.