Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

— Аж дві! Спочатку їхня, професійна, якийсь там процент від загальної вартості за те, що знайшов. А потім ще й Державна — вже за опис родовища. До найближчого Дня геолога одержав орден. Машина — то подарунок від союзного міністра, дача — від нашого, республіканського керівництва. Ну, а кооператив, меблі та інші приємні дрібнички у встановленому порядку. Одне слово — в компанію трьох його попередників вписується ідеально.

— Сирота, а тепер скажи мені, як вчена людина: який процент вірогідності, що це співпадіння?

— Мізерний, товаришу підполковник. Бо якщо брати до уваги загальну масу власників авто, то тут усе спишеться на погрішності розрахунків. Чотири-п’ять чоловік туди, чотири-п’ять сюди у такому великому місті, як Київ, на середньостатистичні дані не впливають. Але з іншого боку, не так багато у нас щасливчиків долі, на додачу надзвичайно талановитих людей, навіть унікальних по-своєму, аби вони випадково гинули один за одним. Я ж тільки чотири епізоди — включно з сьогоднішнім — зачепив. А у тому списку, про який я вам говорив, їх набагато більше. І там не лише аварії, а й невмотивовані самогубства.

— Як це — невмотивовані? Без посмертних записок, чи що?

— Ну, я за те ще не брався. Вистачило з мене поки невмотивованих катастроф. Але коли переписував для себе з отого конспекту, що й ви в руках тримали, звернув увагу: посмертних записок справді не було. І серйозних підстав іти з життя — теж. Таке враження, що люди з великої радості в зашморг лізли або з балкону викидалися.

— Як наш Віктор?

— Наш Віктор, товаришу підполковник, став жертвою якогось спазму коронарних судин головного мозку.

— Іди ти, Олексо, знаєш куди зі своїми спазмами і судинами? Забув, де працюєш? Чи сам такої ж дурні не читав або не писав? Як там наш дурень замполіт каже у таких випадках — честь мундира над усе!

— Не забув я, де працюю. І де живу, не забув. А стосовно того, хто що пише — то вибачайте, але ви вже десять років у підполковниках не тому, що у вас вищої освіти немає. А тому, чому і я років п’ятнадцять капітаном пробігаю.

— Нічого, Сирота, як по мені, то краще вмерти в крові, ніж у лайні. Ти диви, на старості років віршами заговорив. Це ж треба — так втомитися. Добре, Олексо, давай версію.

— Зараз. Вийняв і поклав.

— Щось не сходиться?

— Головне… Немає такого, щоб їх об’єднувало на побутовому рівні. Подивіться — міністерство освіти, Академія наук, військова дипломатія, а швидше за все — ще й розвідка. І нарешті — геологія. Надто різні сфери діяльності. Де ці люди коли-небудь перетиналися? Може, колись у кіно, та й то на різних сеансах.

— Не поспішай, Сирота. Ну, вузи у них, звичайно, різні. А може, в одній школі вчилися.

— Ні, різні райони, а військовий аташе, той взагалі половину Радянського Союзу з батьком об’їздив. У Києві тільки десятий клас закінчував. І потім, дивіться: геологу тридцять п’ять, міністерському тридцять, а математику з військовим, щоправда, по двадцять шість. Але вони точно не здибалися. Ні, тут щось інше треба шукати. Може, навіть не в їхній біографії.

— А якась божевільна ідея є, Сирота? Кажи, кепкувати не буду і начальству не поскаржусь. Бо й мене ці збіги обставин дуже допекли.

— Божевільна, питаєте? Можливо, ЦРУ у невідомий нам спосіб винищує найкращих і найрозумніших представників радянського народу. Але це несерйозно. Вони б їх скоріше викрадали або вербували. А знищити — ото по-нашому, по-радянському. Щоб він, гад, не вистромлявся. Але знову ж таки — у нас як людину зі світу зводять? Перевіреним методом: донос, сигнал, дзвінок, плітки…

— Версія щодо іноземної розвідки у тридцять сьомому році була б прийнята на ура. І винні б швиденько відшукались. Але ти правий, Сирота, анонімка наразі надійніша. Добре, їдь додому спати, а я морально підготую Генерала, що доведеться об’єднувати з однією марудною справою щодо вбивства ще як мінімум три давно закриті і списані в архів. Ото радості буде! Як на День міліції. До речі, ти помітив, що на сороковинах Віктора не було його подруги? Перевір, будь ласка, що з нею сталося. А то, не дай Боже, і вона… жіноча психіка, сам знаєш.

Подруга Віктора, на щастя, рук на себе не наклала, а на сороковинах не з’явилася з інших міркувань:

— Для мене всі ці обряди — то повторний похорон. Тільки біль ущухне — і знову все спочатку доводиться пройти.

— В такому разі вибачай, що потривожив.

— Тільки не кажи, що все це виключно з турботи про подругу полеглого товариша. Сподіваюся, ти не зробиш такої дурниці, як твій улюблений Костянтин Симонов.

— Якої дурниці? Я нічого не знаю.

— Коли помер його фронтовий друг Семен Гудзенко, до речі, киянин, на сусідній з тобою вулиці жив, Симонов кинув свою дружину і оженився на вдові. А Валентина Сєрова спилась остаточно так, що й поховати було нікому. Кажуть, ханиги з-під гастроному її в останню путь спорядили.

— Заспокойся, я задля тебе своєї дружини кидати не буду. Хоча б тому, що у мене її немає. Якщо жарт невдалий — пробач.

— Сирота, недаремно про тебе Вітя говорив, що коли ти щось комусь кажеш, то це зовсім не те, що ти думаєш, і абсолютно не відповідає тому, що є насправді. Тож кажи, як уже прийшов, чого тобі від мене ще треба. Бо інакше б просто подзвонив.

— Та щодо Вікторової роботи дещо.