Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

була добра служба, але така дістається тим, кому вона не потрібна. П'ятнадцять років пробув він агентом, що рекламував оті неходові пуловери; перші дванадцять років то була паскудна, невпинна, жахлива боротьба, біганина від магазину до магазину, від будинку до будинку,— виснажливе життя. Його дружина постаріла за ті роки. Коли він познайомився з нею, їй було двадцять три, йому двадцять шість — він, ще студент, полюбляв випити, а вона, дуже струнка блондинка, терпіти не могла вина. Але дружина ніколи не сварилася з ним — тиха жінка, що не сказала нічого й тоді, коли він покинув навчання, щоб продавати пуловери. Часто він сам із себе дивувався, що такий витривалий: дванадцять років продавати оті паскудні пуловери! І як тільки дружина все це терпіла. Потім три роки велося трохи краще, і раптом, через п'ятнадцять років, усе змінилося: він став агентом, що рекламував і дорогі пуловери, і дешеві, і середні.

То була чудова служба; тепер замість нього бігали інші. А він завжди був удома, телефонував, підписував, мав завідувача складу, бухгалтерку й друкарку-стенографістку. Він мав тепер гроші, але в його завжди хворобливої дружини сталося п'ять викиднів підряд — вона захворіла на рак. Це було встановлено остаточно. А крім того, такий успіх тривав усього чотири місяці — поки не почалась війна.

— Бєлогорже,— сказав капітан.

Шміц глянув на нього: от би взнати, що думає капітан. Він не міг погамувати цікавості, хотів до кінця взнати цю людину — це повне, трохи запале, мертвотно-бліде під щетиною обличчя, ці застиглі очі, що наче промовляли: «Бєлогорже»,— бо губи вже ледь ворушились. Тоді поранений знову заплакав, його сльози нечутно стікали по щоках. Він не був героєм, йому було неприємно, коли підполковник кричав у телефон, щоб він подбав про свою роту, в «Кізяка» щось негаразд, і — йому довелося їхати на передову з отією каскою на голові, в якій він, як йому було відомо, здавався кумедним. Він не був героєм і ніколи не казав, що він герой, бо сам добре знав, що ні. А коли під'їздив до передової, то скинув каску, бо не хотів здаватися кумедним, коли приїде й муситиме кричати. Він тримав каску в руці й думав: «Що ж, треба то треба»,— і гуркіт бою все ближчав, але він уже не боявся. Сто чортів, вони ж усі знають, що він не міг зробити більше, і ніхто б тут нічого не зробив, бо в них замало гармат і нема танків. Нащо ж цей дурний крик? Кожен офіцер знав, що забагато танків і артилерії виділено для прикриття штабів. Паскудство,— думав він — і сам не знав, що він хоробрий. А потім упав, і йому геть розвалило череп, і в ньому тільки й лишилося, що слово «Бєлогорже». Це було все. Здавалось, цього вистачало, щоб він міг говорити всю решту свого життя, це був цілий світ для нього, світ, якого ніхто не знав і не знатиме.

Він, звичайно, не знав, що його звинувачено в самоскаліченні й передано справу до трибуналу, бо він у бою, їдучи на мотоциклі, скинув з голови каску. Він цього не знав — і ніколи не знатиме. Той акт із його прізвищем, з реєстраційним номером, з усякими висновками та резолюціями був складений даремно — він не дізнається про нього, це його вже не зачепить. Він тільки що п'ятдесят секунд повторював: «Бєлогорже».

Шміц не спускав з нього очей. Він сам ладен був запасти в маячню, аби збагнути, що діється в мозку цієї людини. І водночас він йому заздрив.

Він злякався, коли Шнайдер відчинив двері.

— Що там? — спитав Шміц.

— Ідуть,— відповів Шнайдер.— Уже близько. З наших більш ніхто не прорвався.

Шміц досі не чув нічого, а тепер почув їх — вони були близько. Вже в містечку. Тепер він зрозумів те, що казав шофер: «Я чую, що їх іще не видно». Тепер було чути, що їх уже видно — добре видно.

— Прапор,— сказав Шміц,— треба вивісити прапор із червоним хрестом. Хоч спробувати.

— Ще можна.

— Ось він,— сказав Шміц і витяг прапор з-під своєї валізки, що лежала на столі. Шнайдер узяв прапор і сказав:

— Ходімо разом.

Вони вийшли. Шнайдер вистромив голову в вікно й зразу втяг її. Він був блідий.

— Он вони стоять,— сказав він.— Біля насипу.

— Я піду назустріч їм,— сказав Шміц.

Шнайдер похитав головою, підняв прапор якомога вище і вийшов надвір. Повернув праворуч і дерев'яно рушив до насипу. Було зовсім тихо, і танки на виїзді з села не гули моторами. Школа була остання будівля перед станцією. Туди були спрямовані танкові гармати, але Шнайдер їх не бачив. Він взагалі не бачив танків, не бачив нічого. Він здавався сам собі смішним — тримав прапор перед животом, мов на параді, й відчував, що в його жилах, замість крові, тече страх. Самий страх. Він ішов прямо, дерев'яно, повільно, наче лялька, і ніс перед собою прапор. Ішов повільно, поки спіткнувся, і це його розбудило. Він спіткнувся об дріт, натягнений між тичками на дослідній ділянці — винограднику. Тепер він побачив усе. Танків було два, вони стояли за насипом, і передній неквапно повертав башту в його бік. Потім, проминувши дерева, Шнайдер побачив, що танків більше. Вони стояли вишикувані кількома рядами, що тяглись у поле, і червоні зірки на них були страшні й жахливо чужі. Він ще ніколи їх не бачив. Ось уже гнойова яма. Тепер поминути грядки, далі через розсадник, через луг — на насип, але коло ями