Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

— Я ніколи не приховувала, що походжу з бідного району, — всміхнувшись, нейтрально відповіла вона, ніби виправила фактичну помилку. — І я не співчуваю цій філософії благополуччя. Я достатньо бачила і знаю, звідки беруться ті бідні, які хочуть отримувати блага за просто так.

Джим нічого не сказав, а Шеріл раптом додала — здивованим, проте рівним голосом, наче остаточно впевнившись у тому, що довго викликало сумнів:

— Джиме, і тебе це все теж не цікавить. Тебе не цікавить вся та маячня про благополуччя.

— Що ж, якщо все, чим ти цікавишся, — це гроші, — гаркнув він, — то дозволь сказати тобі, що ця справа принесе мені цілий статок. Ось чим ти завжди захоплювалася, правда? Багатством!

— Це важливо.

— Думаю, врешті-решт я стану одним з найбагатших людей на світі, — сказав він. І не запитав, чим же вона таки захоплюється. — Не існуватиме нічого такого, що я не зможу купити. Нічого. Ти тільки скажи. Куплю тобі, що забажаєш. Кажи.

— Мені нічого не треба, Джиме.

— Але я хотів би зробити тобі подарунок! Відсвяткувати цю подію, розумієш? Назви перше, що спадає на думку. Будь-що. Я все можу! Хочу тобі показати, що можу. Будь-яка забаганка, тільки назви.

— У мене немає забаганок.

— Та облиш! Хочеш яхту?

— Ні.

— Хочеш, куплю тобі всю ту околицю, де ти жила в Баффало?

— Ні.

— Хочеш королівські коштовності з Народної Республіки Англії? Ти ж знаєш, їх можна роздобути. Я вже давно бачу натяки про це на чорному ринку. Одначе не залишилось уже тих магнатів, які могли б собі їх дозволити. А я можу — або зможу, вже після другого вересня. Хочеш?

— Ні.

— То чого ти хочеш?

— Я нічого не хочу, Джиме.

— Але ж ти повинна хотіти! Ти повинна чогось хотіти, хай тобі грець!

Звернений на нього погляд Шеріл був дещо спантеличений, але все одно байдужий.

— Ну добре, вибач, — сказав він. Здавалося, він сам вражений цим спалахом. — Я просто хотів справити тобі приємність, — пробурмотів отупіло, — але ти, мабуть, взагалі не здатна цього зрозуміти. Ти не знаєш, як це все важливо. Не знаєш, за якого видатного чоловіка вийшла заміж.

— Я намагаюся це побачити, — повільно сказала вона.

— Ти досі вважаєш, що Генк Ріарден — видатна людина?

— Так, Джиме, вважаю.

— Ну, то я його переміг. Я видатніший, ніж будь-хто з них, видатніший від Ріардена, видатніший за того іншого сестриного коханця, який…

Він замовк, ніби зайшов занадто далеко.

— Джиме, — рівним тоном запитала вона, — що буде другого вересня?

Він поглянув на неї з-під лоба, в його очах чаївся холод, натомість м’язи розпливлись у напівусмішці; він ніби цинічно порушував якусь священну заборону.

— Відбудеться націоналізація «Міді д’Анконій», — пояснив Джим.

Перш, ніж Шеріл відповіла, він почув довгий і різкий звук гуркотіння двигуна, — десь у темній височині над дахом пролетів літак, потім пролунало тихе брязкання — це, танучи, у срібній мисці з фруктами перемістився шматочок льоду. Аж тоді Шеріл мовила:

— Хіба він не був твоїм другом?

— Ох, стули пельку!

Він мовчав, навіть не дивлячись у її бік. Коли нарешті на це наважився, з’ясувалося, що вона й далі за ним спостерігала. І заговорила сама, химерним суворим голосом:

— Те, що твоя сестра зробила під час радіотрансляції — дивовижно.

— Так, знаю, знаю, ти вже місяць про це торочиш.

— Ти жодного разу про це не говорив.

— А що мені про це гово…?

— Так само і твої друзі з Вашингтона не змогли їй відповісти.

Він мовчав.

— Джиме, я не зіскакую з теми.

Він не відповідав.

— Твої друзі з Вашингтона і слова про все це не мовили. Вони не заперечили того, що вона сказала, не пояснили, не спробували себе виправдати. Вони поводилися так, ніби нічого цього взагалі не було. Думаю, вони сподіваються, що люди про все забудуть. Дехто забуде. Але більшість пам’ятатиме її слова, як і те, що твої друзі боялися з нею сперечатися.

— Це неправда! Було вжито певних заходів, інцидент вичерпано. Не розумію, чому ти весь час до цього повертаєшся.

— Яких заходів?

— Бертрама Скаддера зняли з ефіру, оскільки ця програма не належить зараз до кола публічних зацікавлень.

— Хіба це відповідь на те, що вона сказала?

— Це вирішує проблему, немає більше чого про це говорити.

— Проблему уряду, який працює шляхом шантажу та маніпуляцій?

— Ти не можеш казати, що нічого не було зроблено. Публічно оголосили, що програми Скаддера були підривні, деструктивні та неправдиві.

— Джиме, мені хочеться це зрозуміти. Скаддер не був на її боці, він підтримував вас. Він навіть не запрошував її на ефір. Він діяв за наказом з Вашингтона, хіба ні?

— Мені здавалося, тобі не подобається Бертрам Скаддер.

— Він мені не подобався і не подобається, але…

— То чому ти про нього говориш?

— Але ж він не винен — твої друзі повинні були б це бачити. Хіба ні?

— Я хотів би, щоб ти не думала про політику. Ти мелеш дурниці.

— Він не винен, адже так?

— То й що?

Вона дивилася на нього недовірливо, широко розплющивши очі.

— То його просто зробили офірним цапом, так?

— Ох, ну що ти поводишся, наче Едді Віллерс!

— Справді? Мені подобається Едді Віллерс. Він чесний.

— Він клятий недоумок, який не має найменшої гадки, як давати собі раду з практичною реальністю!

— А ти маєш, так, Джиме?

— Звісно, маю!

— Хіба ти не міг допомогти Скаддерові?

— Я? — він вибухнув безпорадним, злим сміхом. — Коли ж ти нарешті виростеш? Я зробив усе, щоб кинути Скаддера левам! Когось же треба було. Невже ти не знаєш, що якби не знайшли іншого, то полетіла б моя голова?

— Твоя голова? Чому ж не голова Даґні, якщо це вона зробила щось погане? Бо вона нічого поганого не зробила?

— Даґні належить до зовсім іншої категорії! Це міг бути або Скаддер, або я.

— Чому?

— І для державної політики набагато краще, що це був Скаддер. Тому нема потреби сперечатися, що саме вона сказала.