Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

Ліс був холодний і вологий. Темрява накривала все навколо, мов ковдра страху. Карім тримав Алію за руку, мов боявся втратити знову. Вона ледь трималась на ногах — мокра, знесилена, вкрита подряпинами й брудом. Серце її билося скажено.

Позаду лунали постріли, крики. Амір ще не здався.

Карім озирнувся. Побачив, як кульгає Мехмет, тримаючись за поранене плече, але не зупиняється. Його одяг був заляпаний кров’ю, але очі — рішучі.

— Ми ще трохи, тримайся! — Карім підтримав охоронця і оглянув навколо.

Десь попереду була стара мисливська хатина. Він пам’ятав її з дитинства, вона могла стати укриттям.

— Ходімо… Ще трохи… — Карім підбадьорював Алію, хоча сам був на межі.

Коли нарешті добігли до хатини, Карім вибив ногою двері і швидко завів усіх усередину. Вікна були запилені, повітря затхле, але це був єдиний шанс на виживання.

— Лягай, сховайся за столом, — Карім притис Алію до себе, подивився їй в очі. — Я не дам їм тебе забрати. Ніколи.

Вона заплакала. Вперше за весь цей кошмар дала волю емоціям. Обняла його міцно, втиснулась у його груди, шепочучи:

— Я боялася, що більше тебе не побачу…

Карім поклав руку на її голову, цілував її в чоло. Він був теж на межі — але не показував. Поруч Мехмет намагався не знепритомніти від болю, сидячи на підлозі. Карім зняв із себе сорочку й туго перемотав йому плече.

— Тримайся, брате. Я тебе не залишу.

Ззовні почулися кроки.

Гілки ламались. Хтось був зовсім близько.

Карім підняв пістолет, обняв поглядом Алію й Мехмета.

— Якщо хтось увійде — я стрілятиму. До останнього.

Алія шепотіла молитви. Її тіло тремтіло, але дух був незламний.

Карім стояв перед дверима, мов стіна.