Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Його очі горіли холодною ненавистю, коли він повернувся до них.

— Ось заради чого ми мусимо об’єднатись, — процідив він, голос тремтів від злості. — Ось що ми зупиняємо.

Він глянув на Кіру, її шокований погляд, потім на Германа.

— Ідемо далі, — буркнув він холодно, проходячи повз. — Тут уже нічого не вдієш.

Кіра спіткнулась, коли Герман потягнув її за собою. Її очі чіплялись за кров на піску, за маленьке тіло. Щось у ній тріснуло — не страх, а розуміння, що Максим не бреше. Вона мовчала, ноги ступали механічно.

— ІДЕМО! — рявкнув Максим, його голос різонув тишу, коли він віддалявся.

Вони рушили вперед, пробираючись через занедбану територію. Вітер свистів крізь уламки, піднімаючи пил і дрібне сміття. Поламані паркани з колючим дротом тяглися вздовж колій, іржаві вагони стирчали, як кістки. Вони переступали через шматки бетону й метал, не створюючи шуму. Максим ішов попереду, плечі напружені, Кіра за ним, її погляд блукав по горизонту, а Герман замикав групу, тримаючи автомат напоготові. Слова потонули в пилу Пустоти.

По дорозі їм трапились кілька Блукачів — худі, сутулі постаті з довгими кігтями й порожніми очима, що визирали з-за уламків. Їхні пошарпані силуети маячили в імлі, зуби блищали в тьмяному світлі, коли вони насторожено шипіли. Помітивши людей, тварюки напружились, але не кинулись — присіли, відступивши в тіні іржавих вагонів, зникнувши так само тихо, як з’явились. Максим глянув услід, його губи скривились у гіркій усмішці. "Навіть ці виродки знають, коли тікати", — подумав він, згадуючи тих, хто гнався за крихтами в Пустоті, не бачачи нічого далі власного носа.

Нарешті вони підійшли до старого депо. Величезні двері, колись міцні, тепер висіли криво, наполовину забиті дошками й іржавими прутами. Темний отвір за ними манив, як паща, що ховала таємниці й смерть. Максим зупинився, його рука машинально лягла на пістолет. Він повернувся до Кіри, його погляд був холодним, як сталь.

— Ти впевнена, що тут безпечно? — спитав він, голос різкий і втомлений.

Кіра знизала плечима, її губи скривились у легкій, майже насмішливій усмішці, але очі лишались настороженими.

— У нашому світі безпечно не буває, — відповіла вона тихо. — Але якщо тобі потрібні Демони, то це їхнє лігво.

Вони обмінялись коротким поглядом — його гострим, її хитрим, але з тін#x27;я тінню вразливості. Максим повільно кивнув, і вони ступили всередину. Пахло пліснявою й затхлістю, кожен крок відлунював у порожньому просторі. Темрява обіймала їх, лише тонкі промені сонця пробивались крізь тріщини в даху, кидаючи плями світла на іржаві колеса й вкриті пилом ящики. Стіни депо обвішані ганчірками й пожовклим папером, у кутку валялись уламки пляшок, блискучих від старості.

Щойно вони зайшли глибше, тишу розірвало різке шарудіння й звук кроків. Із тіней виринули десятки фігур — озброєні люди, їхні рушниці, пістолети й саморобні арбалети наставлені на прибульців. Повітря стало важким від напруги, запах страху змішався із затхлістю.

— Стійте! — гримнув хрипкий, але впевнений голос. Чоловік виступив уперед, тримаючи автомат напоготові. Його очі пильно стежили за чужинцями, за спиною стояли інші — мовчазні, готові стріляти за найменшим рухом.

Максим відчув, як напруга стискає груди. Його інстинкти спрацювали миттєво — він вихопив пістолет і приставив його до скроні Кіри, оцінюючи ситуацію за долю секунди.

— Не рухайся, — процідив він холодно, голос тремтів від стримуваної люті. Один невірний крок — і все могло скінчитись тут.

Кіра завмерла, її очі розширились від шоку. Страх промайнув у її погляді, але за ним ховалось нерозуміння.

— Максим, що ти робиш? — спитала вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Герман ступив між ними, піднявши руки вгору — жест миру, хоч його очі горіли настороженістю.

— Макс, заспокойся, — сказав він твердо, але спокійно. — Вона нам потрібна. Не роби дурниць.

Максим не відводив погляду від Кіри, його серце гупало в грудях. Думки крутились вихором: пастка це чи шанс? Її смерть могла все зруйнувати — або врятувати їх. Він стиснув руків’я сильніше, пальці побіліли.

Раптом із темряви другого поверху виступила масивна постать — широкоплечий, із грубими рисами обличчя. У його руках звивалась і шипіла якась тварюка — худа, з кігтями, що дряпали повітря. Він зупинився на краю платформи, світло вихопило його вилиці, глибоко посаджені очі й похмуру посмішку, що не обіцяла нічого доброго.