Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І коли на аркуші зʼявилась дуга, що замкнула все в коло — я зрозуміла:
я повернулась. До себе.
Уранці я зібрала сумку. Не з речами. А з речами сили.
Фото Лізи. Лист від учительки. Щоденник. Кулон, який подарував батько. І записку від Славіка, яку він залишив на столі перед тим, як піти на роботу:
“Машо, ти вже виграла. Бо змогла лишитись собою.”
Я одягнулась повільно. Кожен шар одягу був як броня. Кожна прикраса — як знак. І коли я глянула на себе в дзеркало, то побачила не жертву.
А жінку, яка йде в зал суду — не за дозволом, а за правом.
Поки чекала на машину, відкрила телефон. Повідомлення від незнайомої підписниці:
“Я боялась піти від чоловіка, бо думала, що не зможу одна. А потім прочитала твою історію. І зробила крок. І знаєш — мені не страшно. Дякую.”
Я поклала телефон у сумку. І подумала: навіть якщо суд мене не почує — мене вже почули інші.
Машина зупинилась біля будинку. Свєта махнула мені з переднього сидіння:
— Поїхали. Сьогодні ми не виграємо справу. Ми поставимо крапку в чужому сценарії. І почнемо свій.
Я сіла, вдихнула. І відчула, як серце стискається. Але не від страху. Від того, що цей шлях був довгим.
Але я пройшла його.
І тепер залишилось тільки одне: сказати правду.
Коли ми під’їхали до суду, зала ще була порожня. Але на лаві біля входу вже сиділа тітка Антона. У червоному пальті. З тією самою посмішкою, яка не змінюється навіть від часу.
Я подивилась на неї. І вперше не відчула злості.
Тільки впевненість.
Що вони — не мої вороги.
Вони — моя остання перевірка.
Я відкрила двері в зал і ступила всередину.
М’яке світло. Порожні ряди. Тихе шелестіння паперів.
І голос у голові:
— Заходь, Машо. Це вже не поле бою. Це — твоя сцена.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра», після закриття браузера.