Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

– Олівер побився в школі. – зітхнула я, кладучи слухавку, я взялася за голову і потерши скроні, Кріс підсів до мене, взявши мої зап'ястя, він поцілував мої пальці і взяв мене за плечі. – Я не знаю чому це мене так засмучує. Незнання, чи мій хлопчик задирака, чи жертва, чи того, що ці конфлікти в принципі мають місце бути. Або ці дзвінки від учителів. На мене теж часто доносили вчителі, дзвонили батькам, тріпалися про мою поведінку й успішність, а я не могла зрозуміти, чому вони слухають і чому їх це так хвилює, яка різниця, що про мене говорить чортзна–хто, з явним зубом на мене? Але чути таке, знаючи, що вдома на мене чекає моє янголятко, з яким усе більш ніж гаразд... мене переповнює страх, що я не вмію його виховувати і це починає вилазити боком. З одного боку, я мрію, щоб він скоріше виріс і усвідомив щось у житті. А з іншого, хто в мене крім нього? Він виросте, з'їде, знайде собі дівчину, яка буде мені здаватися не найкращою для мого сина, заведе сім'ю, і все, я з'являтимуся в його житті у свята або вихідні влітку. Я боюся, що він подорослішає, і я перестану бути йому потрібною, бо він усе, що в мене є, і втративши його... з чим я залишуся?

– Зі мною. –відповів Кріс.–Давай поведемо його до психолога? Сходимо всі, поспілкуємось. Обговоримо наше питання стосовно всиновлення. Професіонал допоможе дібрати слів, щоб не травмувати його.

–Твоя правда. Психолог нам не завадить.

Кріс кивнув, опустивши очі. Останнім часом він був чи засмучений, чи задумливий, я не могла ніяк второпати, що його бентежить.

–В тебе все гаразд?

Він підняв на мене очі, ніби зважуючи варто казати чи ні.

–Слухай, я знаю, що ти поки що можеш бути не готова, але... Ти не думала про третю дитину? Знаю, це не вчасно, просто... ми ніколи не говорили про це, а я іноді думаю...

Звичайно я думала про це. Але діти ще малі, а тут знову почнуться пляшечки, крик і памперси, я за ті півроку з Оллі тричі думала з карниза звалитися, а тут... з іншого боку чоловік, гроші та круті няньки. Хоча все одно це інше, тобто я не боюся його виносити і народити, це я зможу, але це буде саме моя дитина, що, якщо я суто підсвідомо любитиму її більше, ніж Оллі і Джинні? Плюс до всього, мені двадцять чотири, я можу кілька років подумати. Ніколи не позиціонувала себе, як мати трьох дітей.

– Я хотіла б мати від тебе дитину, Крісе. – відповіла я. – Але я сумніваюся, чи варто робити це зараз, і як це відіб'ється на Олівері та Джинні.

– Чому це має на них позначитися?

– Тому, що я їм не мама. Не справжня мама. А цьому буду. Раптом я буду упередженою?

– Ти? До наших дітей?– Кріс розреготався.– Джекі, ти зовсім себе не знаєш. Якщо і може хтось любити прийомних дітей, так як це робиш ти, то...

– Я не кажу, що перестану їх любити, я кажу, що моя дитина може зайняти основне місце. Це цілком реальне побоювання.

– Ти ніколи їх не поставиш на різні позиції. Ти не з тих мам, повір мені, я знаю.

Він пригорнув мене до себе і поцілував у скроню.

–Я кохаю тебе.–прошепотів він.– Дякую, що ми поговорили про це.

Спала я погано. Мені знову заважала вода в легенях, але парадокс – прокидалася я з жахливою сухістю в горлі. Ненавиджу ці сни. Вранці я поспішала на роботу і вирішила заскочити за кавою, оскільки виспатися мені не дозволяє моя бурхлива фантазія. Поруч із кав'ярнею був цілодобовий магазин, славився він дешевою випивкою сумнівної якості, я помітила у віконце жінку, яка на касі пробивала чотири пляшки лагера. У неї було засмальцьоване сиве волосся, порізане зморшками обвітрене обличчя, бруд під нігтями і старий пошарпаний одяг. Я минулої ночі бачила її біля аптеки, вона сиділа там із трьома маленькими дітьми, збирала милостиню. Я дала сто доларів, не їй, а маленькій дівчинці у величезній для неї фуфайці. Але мати очевидно заробляла не на дітей.

– Ей, я тебе знаю. – сказала я, підлетівши до неї.– Ти жебракувала вчора, з трьома дітками. Де вони?

– А, ти та дівка, що сотку дала! Слухай, а ще півсотні не накинеш? – почухавши підборіддя, запитала вона.

– Де твої діти, істото? – відчуваючи повну огиду, запитала я.

– Там же. Картонку гріють.

– Скільки їх у тебе?

– Семеро. Молодшенького поховала минулої зими.

– Як?

– А як по–іншому на вулиці? Кому ми потрібні?

– А кому вони потрібні? Тобі для жебрацтва?

– Я повинна якось виживати.

– Ти повинна? А вони мають помирати з кожним роком?

– Помру я, і вони слідом за мною. Дітлахи мізками розуміють – матір берегти треба.

– Та як ти смієш? – не стрималася я. – Скільки жінок, не здатних до дітонародження, мріючи завести одного малюка, залишаються ні з чим, ніби прокляті, а ти народжуєш одного за одним, як інкубатор, і жодному не змогла життя дати! Та таких як ти стерилізувати треба, за егоїзм.

Жінка нагнула мені матюків, я попросила Кріса знайти нормальний притулок, який би мав змогу подбати про малюків. я, переконуючи себе, що зробила все що могла, поїхала додому. Проте ввечері, не в силах стриматися, я взяла машину і поїхала дізнатися, як вони там. Випереджаючи ваші думки, ні, я не планувала забирати до себе сімох дітей, скоріше, я хотіла переконатися, що їм нічого не загрожує.