Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

– Не боляче... – зітхнула я.

Фуух. Ні, я в його віці була такою ж, чіплялася з розпитуваннями, знаючи в деталях як це робиться, мені просто подобалося слухати, як предки викручувалися. Мама спочатку намагалася говорити про животик, але коли я запитувала, до чого тут тато, вона здавалася. Втім, все ж ми завтра з Крісом накупимо цих книжок, де розумні люди правильно пояснюють подібні речі дітям, щоб провести ВЕЛИКУ розмову із нашими розумаками. Я дивилася на дітей, і мені не вірилося, що їм уже по чотири, точніше Оліверу скоро п'ять. Коли це сталося? Так, вони ще маленькі, і я встигну натішитися цим, але зовсім скоро мені не вистачатиме їхньої дитячої наївності, і вони почнуть закриватися від своїх занадто люблячих батьків. Ще мене мучило те, що Оллі не знає про те, що я не його мама. Я боялася, що він дізнається про це в якийсь невідповідний момент і психоне, як це буває в таких ситуаціях, начебто байдуже скільки батьки для тебе зробили, варто тобі дізнатися, що вони названі прийомними, і все, це ніби те саме, що зрада. Але дитині рано ще говорити про це, вона не зрозуміє все одно, а говорити в дорослому віці вже який сенс? У підлітковому не скажу – втече з дому або того гірше. Мене розривала ця дилема на частини. Він мій син і я не хочу його втратити, але водночас і брехати йому я теж не хочу. Він гідний знати про Лів, гідний знати якою вона була, як чекала на нього, як багато хотіла для нього. Ві вважала, що мені краще не розповідати, мовляв, як він дізнається, якщо документи чисті, зовні ми не схожі, звісно, він темненький і в нього круглі зелені очі, так, що Кріс за батька зійде, мовляв, чого я парюся. Парюся я тому, що він почуватиметься обдуреним, коли дізнається. А якщо я йому не скажу, я сама відчуватиму, ніби йому брешу. Кріс згоден сказати, але теж боїться, що малюк затаїть на нас образу. Я не хотіла падати на вухо Монті або Чарлі з Дарлінґ, бо вони не стануть роздавати порад, а просто стануть на мій бік, щоб я не обрала. Вони по суті і є справжні бабуся і дідусь для моїх дітей. Оскільки їхні рідні бабусі й дідусі, м'яко кажучи, не фонтан.

Вінс з'являвся доволі часто, влаштувався в барбер–шоп і почав стригти мужикам бороди. Ві часто заходила в гості. Метт практично жив у будинку Кріса на другому поверсі. Загалом, життя йшло нормально. Діти вже ходили до початкової школи, Олівер постійно з кимось бився, мені дзвонили вчителі й скаржилися, Джинні любила поїсти на уроках, ну це точно моя дитина, я була такою ж самою, обожнювала жерти сандвічі на заняттях, добре, якщо там є салат і він хрумтить так, щоб усім захотілося. Я була абсолютно спокійна, у мене вихідний, я працювала в компанії з нерухомості, зараз же я просто готувала овочеве рагу, наспівуючи Mr Blue Sky. У мене задзвонив телефон, і я, помішуючи рагу дерев'яною лопаткою, витерла руки об фартух і підняла слухавку.

– Так, Брендоне? – я так давно його не чула, що в мене заграла посмішка на губах, цікаво що він зараз пожартує, проте його збите дихання насторожило мене, штовхаючи на думку, що жартувати він не має наміру.

– Джеку?

– Що сталося?

– Я... У батька стався серцевий напад...

– З ним усе гаразд? У реанімації? – Брендон мовчав. – Ним займаються? Адже все буде добре, так, скажи, що все добре! Не мовчи! – мої руки затремтіли.

– Він був за кермом, коли це сталося... врізався в якийсь стовп... – його голос затремтів, він плакав. – Я просив його дочекатися мене, але він хотів приїхати сам і...

Я з'їхала на підлогу, кладучи телефон поруч. Брендон ще щось говорив, але я вже не вслухалася в його слова. Монті більше немає. Монті помер. Я прокручувала ці слова в голові знову і знову, і лише віддалений їхній зміст долинав до мене. Я ніби чітко розуміла, що це означає, що треба робити, але водночас діяла ніби уві сні. Ніби все це наздожене мене пізніше, не зараз. Коли мені було шістнадцять, я збиралася на шкільний бал, але мати мене покарала за поганий табель успішності, і я не могла піти. Але ближче до вечора я все одно втекла, вона прийшла туди й розірвала мені поділ сукні, при всіх била по обличчю, поки воно не стало червоним, розпатлала волосся. Тоді Монті й Лів зашивали мені поділ сукні, заспокоїли і ми пішли з балу, щоб поїсти морозива на спортивному майданчику. Коли знову ж таки мама обстригла Ві волосся майже по вуха за те, що вона в чотирнадцять вирішила пофарбувати його в синій, Монті підстриг його, щоб воно виглядало охайнішим, наскільки це можливо, Ві тоді кілька місяців ходила зі стрижкою типу піксі, і їй вона до речі пасувала. Монті був доброю феєю, яка завжди приходила на поклик. Мої батьки ніколи не давали нам стільки турботи і поваги, скільки давав Монті. У кожному його слові, у кожній пораді я відчувала його відданість нам. Він завжди захищав нас, вірив у нас. По суті він виховав у мені ту добру частину, яку не змогли виховати батьки. Я мало за що поважаю матір. Вона була радикальною у своїх методах виховання. Не терпіла непослуху, і її не хвилювало, що про неї подумають, вона не намагалася зберегти фасад ідеальної династії, як це робив батько, (той ніколи не виносив сміття з хати, скоріше замикав його в сейфі), навпаки, вона прагнула, виставивши свою розправу на загальний огляд, показати, що не вона нас ганьбить, а ми її, ми – ганьба своєї сім'ї... Проте своєю холоднокровністю, вона виховала в мені непохитність. Я вдячна їй за це. Однак помилування, яке я здатна проявити щодо людини, яка оступилася одного разу, прийшло вже, як і багато чого чистого і світлого, від Монті. Адже ми почувалися з ним, як удома. На читання заповіту я не хотіла йти, мене не хвилювало, що в нього було і кому він це залишив, це було важливо, коли він був сам. А коли нема його, нема й діла до того, що в цих папірцях. Однак мені та Ві прийшло сповіщення, і нам довелося прийти. Там же сиділи Кларисса і Мелісса, а також їхня мати, спраглі нарешті отримати свою частку. Чи варто говорити, що Монті залишив половину свого нажитого Брендону, а другу – нам із Ві? Навіть бар він заповів у рівних частках нам трьом, а не своїм дочкам. Одразу полетіли погрози судового розгляду, звинувачення Монті в старечому маразмі і звинувачення нас у тому, що втиралися в довіру до хворого старого. Мене не хвилювали слова цих жовчних тварюк. Мене вражав такий життєвий парадокс. За такого батька, як мій, я й кроку не сміла ступити без його схвалення, я мала підтримувати з ним зв'язок і поважати його. А за такого батька, як Монті, вони його знати не знали і просто чекали його смерті. Навіть не спробували пізнати його. Але ж він був, напевно, найщирішою і найдобрішою серцем людиною, яку я знала. Ві і Брендона я забрала поки що до нас. Ві була тихою, Брендон хандрив. Він завжди підтримував стосунки з Монті, проте тільки останні років з сім вони стали настільки близькими. Нам усім було нелегко. Без нього все змінилося. Він був одним із перших, з ким я ділилася простими радощами, бо він завжди знаходив привід порадіти. Сотні причин для радості. Хоча життя його не було світлим. Він виріс сиротою під опікою старшої сестри, яку вбили на його очах, коли йому було десять років. Потім притулки, пара прийомних сімей, потім армія, війна в Іраку, довга реабілітація, а потім два невдалих шлюби, і довгі роки самотності в холодному будинку. Часті зміни роботи, колишнього солдата побоювалися брати на офіційній основі, а соціальних виплат не вистачало Монті, щоб зводити кінці з кінцями, з огляду на величину аліментів. Його старий друг Ерні володів баром, взяв його на півставки, потім у подільники, а потім він помер і бар перейшов Монті у повну власність. Через кілька років він продав його і купив майже новий, переробив трохи і продовжив роботу. По суті його єдина радість була в цьому барі. І за постановою суду, який програли Мелісса і Кларісса, бар у повній власності Брендона із правою передачі прав на дві частки нам із Ві, як зазначалось у заповіті. Мені не потрібний бар, втім я б не хотіла, щоб його отримали загребущі рученята тих шакалок. Брендон вирішив повернутись і зайнятись справами бару, в пам'ять про батька. Ми з Ві підтримали це рішення, до того ж нам буде спокійніше, що він поруч, а не сам незрозуміло де, враховуючи все пережите. Перші кілька днів я просто намагалась звикнути до думки, що Монті вже немає. І зазвичай ти продовжуєш проходити так день за днем, поки біль не притупиться.