Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Жебрак трохи упирався, але все ж таки особливо не чинив опір, не хотів злити воїнів. Втім, ті й не дуже злилися. Кого-кого, а жебраків і калік зараз вистачало. Війна стільки людей зняла з нажитих місць і відправила на пошуки кращої долі... або хоча б спокійного життя, що, здавалося, почався Великий біблійський вихід... як свого часу вибиралися з Та-Кемету іудеї. І увесь світ став на ноги чи сів на вози і з того часу не може знайти ні спокою, ні притулку.
Якщо поблизу табору свеїв, народу було не надто багато — шведи хапали всіх, хто підвернеться, і відправляли на земляні роботи — то чим далі ми від'їжджали від Ченстохови, тим частіше траплялися на очі самотні подорожні або невеликі групки, що побачивши військовий загін, одразу кинулися навтьоки.
Цей втекти не встиг. І помітили його раніше, ніж він встиг збагнути — що зацікавив когось. Та й нам набридло рухатися без будь-якої інформації.
Старий так нагадував зовнішнім виглядом давнього жебрака зі мого сну, що я навіть здригнувся і крадькома вщипнув себе.
Втім, мара одразу ж і розвіялася.
Незважаючи на загальну схожість у зовнішньому вигляді —крізь дірки і бруд старого замизканого лахміття, виразно проглядало цілком, умовно звичайно, чисте, доглянуте тіло. До того ж, цей був набагато молодший — від сили років сорока-сорока п'яти та й статурою далекий від виснаження. А по-друге, — я його упізнав. Та й хто помилився б? Така характерна прикмета, як дірка у чолі, навряд чи зустрічається частіше, ніж один раз на багато тисяч.
— Доброї днини, пане Заглоба! Яким вітром вас сюди завіяло? І куди здуло по дорозі панський одяг? Я вже не питаю про коня та шаблю.
— Стонадцять чортів мені в печінку, якщо це не пан Антоній власною персоною! — просяяв усім замурзаним обличчям старий шляхтич і вже зовсім поліз був цілуватися, але гучне, несхвальне погмикування тілоохоронців змусило його відмовитися від цієї ідеї. — Який я безмежно радий, що зустрів вас! — шляхтич широко змахнув руками, показуючи, наскільки саме радий, і тут же діловито спитав. — А чи не знайдеться у вас, пане Антонію, чим горло промочити? А то в горлі, як у мандрівника в Аравійській пустелі, на сороковий день після того, як за його спиною зник останній оазис.
— Звісно… — я подав знак воїнам, і ті відійшли вбік, а Заглобі простягнув флягу.
— Нехай буде з вами благодать Господня! — радісно заволав той, ухопив флягу, відкоркував і жадібно припав до шийки. Зробив ковток, другий… і радість на його обличчі спершу змінилася подивом, а потім залила фарба гніву.
— Тьху! Тьху! — шляхтич обурено сплюнув під ноги і гидливо обтер рота. — Це що?
— Вода… — подумки посміхнувся я, зберігаючи найневинніший вираз. — Чиста. Джерельна. І години не минуло, як набирали.
— Вода?! — заволав старий шляхтич. — Вода?! Це образа, вацьпане! Найпідліша і безчесна! Зараз же рубатись до крові!
Він кілька разів безрезультатно мазнув долонею по тому місцю, де мав знаходитися ефес шаблі, і трохи охолов.
— Навіщо так репетувати, пане Яне? — підійшов до нас литвин у супроводі Яна Шпичковського. Обидва приятелі виглядали не найкращим чином і, напевно, відчували дискомфорт у голові. Чому й зреагували на галас. — Ріжуть тебе, чи що? Пам'ятається, ти в Кракові розповідав, що коли у Стамбулі з тебе шкіру живцем здирали, то ти навіть не стогнав.
— Ааа! — закричав ще голосніше Заглоба. — І ти тут, Зірвиштанець!
— Зірвиглавець.
— Із Псячих кишок!
— З Мишекишок.
— Один чорт! Теж моєї смерті хочеш?!
— Гидко слухати... — звично відмахнувся Підкуйп’ята. — Тримай пан Ян... — Лонгінус простяг шляхтичу, що розбушувався, свою флягу. — Тут трохи вина лишилося. Менше половини. Але горло промочити вистачить.
Заглоба підозріло принюхався до частування, але вже після другого вдиху обличчя його розпогодилося, а вуса самі піднялися сторчма, як у мурашки.
— Спаси тебе Господь, добра людино! — знову закричав він, одним дужим ковтком осушуючи флягу. — Ні! Брешуть! Як є брешуть підлі люди, стверджуючи, що на Литві немає щедрих людей, а всі як один скупердяї. Я перший свідчитиму, що це брехня!
— Заради Бога, пане, не так голосно… — схопився за голову Шпичковський. — У пана голос, як Єрихонські труби. Того й гляди, якісь стіни впадуть. А ми занадто близько до Ченстохова. Пане ж, я сподіваюся, ти не бажає зруйнувати монастир Матері Божої?
— А заразом накликати роз'їзд рейтарів… — додав новгородець.
— Що?! — знову почав шукати шаблю Заглоба, щоправда, значно знизивши голос. — Пан, може, вважає мене боягузом. Якого може налякати якийсь швед? Пан бачить цю дірку в голові? — шляхтич тицьнув себе в лоба. — Бачиш дірку? Досить буде, якщо скажу, що її мені євнухи в сералі тамтешнього паші пробили.
— А казав, що куля розбійницька! — нагадав Лонгінус.
— Говорив? Правду казав! Кожен турчин — розбійник. Господь не дасть збрехати! — Знайшовся Заглоба. — Тож не вродився ще лотр, здатний злякати Яна Заглобу! І якщо є на світі щось, здатне привести мене в тремтіння, так це звістка, що в обозі закінчилися вино, мед та горілка!
— Не скінчились, пане! — засміявся я. — Тримай, — простяг шляхтичу іншу флягу. Ту саму, що дісталася мені від чарівника-пасічника. — Не сумнівайся. Мед. Натуральний. Десятилітньої витримки.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будні феодала - 2, Олег Говда», після закриття браузера.