Читати книгу - "Магія призначення, Мiла Морес"

- Отже, шановні маги та чарівниці! Наступне випробування не для людей зі слабкими нервами.

Так, ніби попереднє було для всіх. Слухаю напіввуха, знаючи, що Калеан точно нічого не проґавить. Мені достатньо виконувати його вказівки, йти ззаду, мовчати і своєчасно піднімати ноги. Або розводити їх, хто знає.

- Ви увійдете в магічні дзеркала і зустрінетеся там зі своїми головними страхами!

- Це ж вони жартують? Теж ілюзії будуть? – усміхаюся єхидно, ніби розгадала всі секрети цього місця. - Так, Калеане? – уточнюю, бо він мовчить.

- Я не знаю, Ені.

- Ви готові?! – кричить уже знайомий голос, володаря якого ми бачимо лише на великому екрані, що завис над трибунами.

Ми стоїмо перед величезним дзеркалом, відображення у якому немає. У ньому видно небо з повітряними хмарами кольору молока. Калеан бере мене за руку, і ми проходимо крізь віртуальне скло.

- Ені, чого ти найбільше боїшся?

- Змій, павуків, моторошних монстрів. Усього страшного. Це ж очевидно.

- Права доріжка твоя, ліва моя, - пояснює мені, за що я вдячна, бо прослухала всі умови. – Ми поміняємось місцями. Так вдасться вийти швидше.

Ми опинилися на перехресті у темній печері. Я бачу, що шляхи тут розходяться, і ніби не зайдуться до кінця. Вдалині видно світло, саме туди ми повинні прийти якнайшвидше.

- Ені, це все ілюзії, зрозуміла? Ти підеш моєю доріжкою, а я твоєю. Тільки так ми зможемо вийти швидше, ніж решта. Ти боротимешся з моїми страхами, а я з твоїми. Зрозуміла?

- А чого ти боїшся? – питаю з наростаючим страхом. - Сподіваюся, не здоровенних монстрів?

- Ні, Ені. Мої страхи людські, вони безпечні для тебе, але можуть вибити з колії мене. Не приймай все серйозно, добре?

Киваю, створюючи рішучий вигляд. Він розумно вигадав. Свої страхи пережити зараз я не хотіла б. А так краще дізнаюся Калеана. Ми про це ніколи не говорили, так що доведеться дізнатися таким чином.

Ми йдемо вперед, кожен окремою стежкою. Я вже не бачу чоловіка поблизу, він зник у темряві. Мені страшно, але я цілком можу побути наодинці з людськими страхами Калеана. Чого ж такого він боїться, що не готовий сам на це дивитися?

Іду темною печерою, здалеку ледве пробивається світло. Я вже далеко відійшла, але вихід не наближається. Тунель ніби стає довшим. Може, треба бігти? Я прискорююсь і безшумно біжу вперед. У напівтемряві я чудово бачу, а все завдяки здібностям мого вихованця-захисника. Зір у кішок – сильний бік, а ще я вмію стрибати, чим зараз і займаюся. Долаю відстань швидкими м'якими стрибками, іноді притримуючи себе навіть руками. Так і на рись скоро навчуся перетворюватися.

Раптом переді мною все посвітлішало. Я дивлюся на величезну скелю, високо задерту над морем. Картина напрочуд гарна. Внизу вода розбивається об каміння, нагорі все поросло чагарниками та високою травою. Я спостерігаю з висоти пташиного польоту, наче сама стала чайкою. Нічого страшного не відбувається, все на диво спокійно. На пагорбі з'явилася дівчина, бачу її далеко. Вона біжить підстрибом, наближається до краю скелі, пишне золотисте волосся розвивається на вітрі. На вигляд це щаслива людина. Вона посміхається, періодично заливисто сміється, комусь махає, манить пальцями за собою. Я дивлюся на неї вже досить довго, але зараз розумію, що бачу себе. Це ж я, та золотистоголова дівчина – це я. У цей момент хтось у темному плащі штовхає її, тобто мене, зі скелі. Фігура в білій сукні летить вниз, це триває довше, ніж має бути в реальності, а за кілька хвилин падає на гострі вершини каміння, хвилі з шумом омивають мертве тіло, по воді розтікається кривава пляма.

На пагорбі з'явився Калеан, мабуть, саме його я манила за собою, але зараз це не та незламна скеля, яку я звикла бачити. У нього опущені плечі, вигляд розгублений, обличчя чорніше за чорне. Він падає навколішки і здригається від ридань.

Я тяжко проковтнула. Серце впало в живіт, але не через переживання за саму себе, а через усвідомлення того, що я побачила головний страх Калеана. Так, цілком людський, страх втратити кохану людину. Я можу пережити це без зусиль, бо я ніколи не боялася померти. Для мене це щось просте, адже після смерті не буде нічого, все закінчиться, а отже, боятися цього немає сенсу. Тряхнула головою - картинка ясного дня зникла. Я продовжую йти темною печерою. Я не відчуваю страху, тільки щось на зразок смутку.

Ще одне видіння наздоганяє мене відразу. Я вже розумію, що приблизно на мене чекає. Напевно, зараз подивлюся багатосерійний фільм, в якому уб'ють ще й інших Нотрилів. Головне, не піддаватися паніці та усвідомлювати, що це ілюзія, все не по-справжньому. Мабуть, загибель Калеана побачити я не хотіла би, але впевнена, що такий фільм мені зараз не покажуть. Навряд він сам боїться загинути. Це не в його природі.

Я бачу болото. Те саме, на якому ми вже одного разу побували. Події прокручуються ніби з пам'яті, тільки зараз я дивлюся очима Калеана. Він спостерігає, як голова зі світлими кучерями зникла під бурим брудом. Чекаю, що побачу все, що відбувалося на поверхні, коли я перебувала з головою в болоті, але картинка змінюється. У наступному кадрі Калеан лягає на ліжко один і обмацує порожнє місце поряд із собою. Я відчуваю, як груди здавлюють біль, настільки сильний, що важко дихати. Намагаюся змахнути ці відчуття, але це вдається мені з великими труднощами. Я переживаю біль втрати. Падаю на коліна, хапаючись за груди.