Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна"

ГЛАВА 15

– Сідайте. Обидва, – холодно промовив Ербін, киваючи у бік крісел для відвідувачів.

Ми не дуже охоче послухалися і влаштувалися на краєчках сидінь, готові будь-якої миті підхопитися. Дивно, наскільки ми з Міллю цього разу діяли злагоджено.

Ербін відкинувся на спинку крісла, склав пальці будиночком на грудях і витріщився на нас з легким глузуванням у погляді.

– Ні, ну від Теї можна очікувати дитячої поведінки! Але від тебе, Кадоре? Нагадай, скільки тобі років?

– Сто вісімнадцять, – ховаючи очі, відгукнувся Міль.

Я ледве стримувала сміх від його присоромленого вигляду. Те, що мене саму порівняли з дитиною, не надто зачепило. За мірками Ербіна я взагалі немовлям маю здаватися. А Міль сам винен, що поводився, як ідіот. Підслухавши мої думки, білявий метнув на мене лютий погляд. І я насилу втрималася від того, щоб не показати йому язика. Але вчасно згадала про присутність наставника. Хоча це не завадило мені послати Кадору уявний образ цього самого язика в голові.

– А тепер, може, поясните, через що мої нещасні двері мало не постраждали? – іронічно запитав Ербін.

– Він…

– Вона… – одночасно почали ми з Міллю.

Потім обдарували одне одного неприязними поглядами та замовкли.

– Розпочнемо з леді, – галантно запропонував наставник, обдаровуючи мене легкою усмішкою.

Я набрала в груди якомога більше повітря, готуючи свою полум’яну промову. Але потім зазирнула в немиготливі очі Ербіна і нервово проковтнула. Чомусь стало моторошно. І захотілося якнайшвидше забратися звідси. Нехай наставник жодного разу не виявив що до мене агресії чи недоброзичливості, він чомусь викликав інстинктивний страх. Наче за цією приємною личиною приховане справжнє чудовисько. Хоча, по суті, так і є. Хто знає, скільки за своє неймовірно довге життя він спричинив зла. Напевно, стояв біля витоків війн між вампірами та демонами. А тоді люди служили розмінною монетою. І все, на що мене вистачило, це пискнути:

– Я просто хотіла побути на самоті. Позайматися, – викрутилася я, вирішивши, що остання причина здасться найбільш вагомою. – А він не відставав!

– Взагалі-то я отримав від Господаря особливі розпорядження що до неї! – процідив Міль, теж, мабуть, вважаючи свою причину вагомою.

– Стирчати в моїй кімнаті він тобі не наказував! – обурилася я.

– А хто поручиться, що ти негайно не затягнеш до своєї кімнати демоніта? – уїдливо зауважив Міль. – Тож я зобов’язаний за цим стежити! Господар чітко наказав, щоб я до тебе жодного чоловіка не підпускав. А ти вже порушила його розпорядження, спілкуючись у парку аж з двома!

– Я з ними не спілкувалася! Ми просто випадково перетнулися, – збрехала я. – І ти не можеш довести протилежного!

Ми обидва в пориві гніву ніби забули про Ербіна, який з іронічною посмішкою спостерігав за нами. Почали, перебиваючи одне одного, заперечувати та відстоювати свою думку.

– Так, гаразд! – наставнику, схоже, це набридло. – Якщо ви обидва ладні одне одному горлянки перегризти, це вже стосується не тільки особисто вас. Будемо шукати компроміс.

Я вся перетворилася на слух, хоч і здивувалася, чому Ербін сам піклується про такі дрібниці. Міг би викликати Базіану і наказати їй розібратися. Але чомусь продовжує брати участь у цьому неподобстві з терплячістю доброї матусі.

– Кадоре, ти отримаєш ключ від кімнати Теї і зможеш особисто простежити за тим, щоб вона не залишала її без твого відома.

– Що?! – Я навіть скочила на ноги від потрясіння, губи затремтіли. – Я що тут полонянка?!

– Ти тут ніхто, – з презирством кинув Міль, явно задоволений таким рішенням Ербіна.

Я вже хотіла щось сказати, але наставник випередив:

– Ключі від кімнати Теї будуть також у Базіани та в мене. Якщо Кадор зловживатиме своїм положенням, ми обов’язково втрутимось.

І все одно мене це чомусь не втішало.

– Але ти, Кадоре, маєш дати Теї певну свободу в стінах Кривавого Притулку. Вона має право спілкуватися з іншими учнями.

– Але Господар сказав… – почав Міль.

– Ніхто не завадить тобі наглядати за тим, щоб спілкування не перейшло за межі допустимого, – вже втрачаючи терпіння, промовив Ербін. – А тепер, якщо ми все вирішили, я тебе більше не затримую, Кадоре.

Сказано це було таким тоном, що ставало зрозумілим – заперечень не потерпить. Але Міль все ж таки завагався, хоч і підвівся.

– Ти вважаєш, що мене теж не можна залишати наодинці з твоєю новою сестричкою? – з насмішкою запитав у нього Ербін.

Міль почервонів і помотав головою.

– Тож я тебе не затримую, Кадоре, – повторив наставник, і білявий все ж таки викотився з кабінету.

Я кинула на Ербіна похмурий погляд і теж хотіла піти слідом за Міллю, але зненацька мене зупинили:

– Поговоримо?

Трохи здивована, я обережно сіла назад на краєчок крісла і подивилася на Ербіна. Відразу ж повною мірою усвідомила, що залишилася наодинці з моторошною стародавньою істотою. Нервово проковтнула.