Читати книгу - "Стань моїм першим, Адалін Черно"

Кіра

— Подобається? — запитує Кирило за кілька хвилин, коли ми дісталися невеликого озера.

— Тут дуже гарно! Боже, я не думала, що всього за півтори години їзди від міста існує така краса.

— Це озеро — штучне.

— Це як?

— Ми його з мужиками зробили. Самі. Кілька років тому викупили ділянку і викопали озеро, запустили рибу, он, навіть лавки поставили, — Кирило киває на кілька лавок навколо озера.

І причал… тут є невеликий причал, куди я тягну Кирила, хоча він і не опирається. Іде за мною, міцно тримаючи за руку.

— Сфотографуєш мене? — прошу, простягаючи йому телефон.

— Я на свій.

Я швидко пхаю свій мобільний у задню кишеню джинс і приймаю спокусливу позу. Всередині ж… тріумфую, чорт забирай! Багров схотів сфотографувати мене на свій телефон. Адже це щось означає, так? Боже, я збожеволію з ним, просто збожеволію… він мене доведе. Адже я так його кохаю, так кохаю. Мене зсередини заповнює всіма можливими почуттями: ніжністю, бажанням, коханням, симпатією, радістю. Я як один оголений нерв, реагую на будь-які зміни. І налаштована на нього, наче фітнес-браслет на свого власника. Реакції його зчитую, настрій, бажання.

— Нумо ще так, — змінюю позу.

— Повернися до річки, — командує Кирило. — Голову трохи вбік. Обхопи рукою іншу трохи вище ліктя, ось… класно. Вдай, що дивишся вдалечінь.

За кілька миттєвостей Кирило показує мені отримані світлини. Остання дуже гарна. На мені коротка біла сукня, що майорить на вітрі. Довге волосся спадає по плечах, одна рука опущена вздовж тіла, інша зігнута і тримає другу. Погляд спрямований вдалечінь. Обличчя майже не видно, але фото дуже гарне. Таке зазвичай виставляють кудись у стрічку, доповнюючи філософським постом.

— Звідки такі пізнання у фотографії?

— Вчився.

— Справді?

Я ошелешено розплющую очі. Багров завжди здавався мені непрочитаною книгою. Я водночас знала про нього все й нічого. До нашого прямого контакту я думала, що вивчила всю його біографію, який він у роботі, яким жінкам віддає перевагу, чи має він серйозні стосунки, де він навчався, як давно керує компанією батька. Я все про нього знала, але все це — масово доступна інформація. Усе особисте, як виявляється, було прихованим. Недоступним для більшості. А переді мною він відкривається. Розповідає. Це теж щось означає, ну або я просто дуже дурна й наївна.

— Давно, ще до повноліття. Я давно не знімав, це фото далеке від ідеалу, але дещо, виявляється, залишилося на підкірці.

— Ти за хвилину створив таку красу, — кажу йому. — Це ж чудове фото!

— Скажімо так, воно непогане.

— Самокритично… я тепер розумію, звідки такий успіх у роботі.

— Дізналася, ким я працюю?

— Це злочин? — починаю обережно.

— Ні, але мене ти жодного разу не питала.

Він наче напружується й дивиться на мене дуже уважно. Я під його поглядом почуваюся ніяково, адже справді виходить так, що я його жодного разу не запитала про роботу. Просто ця інформація давно зберігалась у мене в голові.

— Вибач, — одразу кажу я. — Але я погуглила майже відразу, — усміхаюся якомога більш винно. — Мені було цікаво, з ким я провела ніч. Ну і… ось.

— А прізвище? По батькові?

І знову цей примружений погляд. Мені здається, я спалилася. Серйозно так… по-справжньому. І навіть не знаю, що сказати. Адже і справді… звідки в мене його ім’я та прізвище? Світлин я не робила, щоб знайти його в мережі, та й там, варто зізнатися, не так багато інформації, усе ж таки Кирило бізнесмен, а не зірка шоу-бізнесу, за якою цілодобово стежать журналісти.

— Мені подруга сказала. У неї батько працює у твоїй фірмі, вона тебе впізнала.

— Ось як… — Кирило усміхається, але якось нещиро.

Я напружуюсь. Мені здається, він щось запідозрив, і я починаю нервувати й тараторити:

— Так, уявляєш, такий збіг. Вона була шокована, коли тебе побачила. А я потім, звісно ж, шукала інформацію в мережі. Адже це не злочин?

— Ні. Звісно, ні.

Я усміхаюся й обіймаю Кирила за шию, притискаюсь до нього. Мені так подобається його обіймати. Вдихати його запах, цілувати в шию, відчувати смак шкіри на язиці…

— Отже… ти знаєш моє повне ім’я.

— Нє-а… тільки прізвище та ім’я.

— А своє прізвище скажеш?

— Царьова, — видаю перше, що спадає на думку.

Я розумію, що забрехалась. В цю хвилину мені варто було сказати зовсім інше, але я злякалася. Страшно, коли у стосунках усе йде добре, ви щасливі, а потім, як грім серед ясного неба, вклинюється питання, яке ставить у глухий кут. Я не готова Кирилу зізнатися. Не готова поставити крапку в наших стосунках. Нехай це зробить він коли-небудь… потім. Не зараз. Я ще хочу побути поруч із ним.

— Гарно… — коментує Кирило. — Тебе теж можна знайти в мережі?