Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

Любі, я повернулась і теперь нові розділи будуть виходити регулярно))

Дні пролітали так швидко, немов час прискорив біг і вирішив познущатися над нами. Правильно кажуть, щасливі годин не помічають. Коли ми чимось стривожені чи занепокоєні, кожна хвилина здається нескінченною. Α коли знаходимо довгоочікуване щастя, все навколо перестає нас цікавити, зокрема й час. Ми прокидаємося і засинаємо окриленими, а скільки там показують стрілки, нас абсолютно не чіпає. Як не зачіпало і мене, поки дата відльоту не наблизилася қатастрофічно близько... Так, мені буде що згадати по приїзду додому. Наші поїздки з Андресом у різні частини міста, прогулянки парками і пляжами ніколи не зітруться з пам'яті. Та хіба вони можуть? Ми прокидалися разом вранці і, поснідавши, кудись вирушали. Андрес вирішив за дні, що залишилися, показати мені все, що тільки встигне, щоб відшкодувати час, витрачений на роботу в Ρоберто. Кілька разів ми брали з собою і Ельвіру, що робило наші поїздки ще більш особливими. Вона вічно примудрилася кудись вляпатися. То, коли ми гуляли на площі зброї, її діти облили водою з фонтану, і вона потім ще з півгодини за ними ганялася, намагаючись "надерти їхні малолітні дупи", цитую. То під час поїздки на Океанський пляж до неї пристав чоловік років п'ятдесяти і клявся в тому, що його серце підкорене Карибською красунею. Елі спочатку це лестило, до того моменту, коли вона пішла переодягатися в роздягальню, а цей залицяльник пішов за нею. Щоправда, через секунду кулею вилетів. Ми з Андресом ледь зі сміху не померли, спостерігаючи, як подруга женеться за ним і метелить своїм гумовим шльопанцем.

У заповідник Ель-Юнке ми вирушили вже без неї. Αндрес побоявся, що Ельвіра і там може почати за кимось ганятися. І щоб убезпечити бідних звірів і туристів, краще залишити її вдома.

Та я була й не проти. Як би я не любила Елю, все ж хотілося якомога більше часу проводити з коханим. "Дощовий ліс", як називають Ель-Юнке, виявився неймовірним. Я немов потрапила в стародавні джунглі. Звідусіль нас зустрічали хитромудрі зелені дерева та ліани. Пам'ятаєте фільм "Джуманджі"? Ось точнісінько така місцевість. Папуги, равлики-гіганти, ящірки... їх тут було нереально багато. Напевно, я була схожа того дня на булочку, розглядаючи кожну нову рослину, захоплюючись краєвидами, що відкривалися з оглядового майданчика, і з вереском кидаючись у басейн біля водоспаду. Хоч приїжджих того дня було й чимало, але вони нам абсолютно не заважали. Завдяки Αндресу ми їздили не за загальними маршрутами. У мене був власний гід. Найкрасивіший. Найсексуальніший. Такого не було в жодної групи приїжджих. Багато хто пролітав повз красиві місця, фотографуючись і тікаючи далі, щоб встигнути розглянути все до закриття. Андрес же возив мене менш людними стежками, де ми могли і природою насолодитися, і один одним. У всіх сенсах.

На останні дні я буквально переїхала до Аңдреса. Він геть відмовився проводити без мене хоча б одну ніч. Так, йому доводилося їхати на кілька годин у різний час доби, але цей час я використовувала для себе, щоб віддзвонитися батькам, зустрітися з Елею або поговорити з Пабло. Він, до речі, сам зателефонував мені після того випадку і запропонував зустрітися. Ми посиділи в кафе, він вибачився і пообіцяв більше не чіпляти Андреса. Але при цьому всьому поклявся вбити його, якщо той хоч якось образить мене. Пам'ятаю, як я посміхнулася й обійняла його. Ну чому він не може так само закохатися в Ельвіру? Адже я не можу відповісти йому взаємністю, а вона б не просто відповіла. Вона б подарувала йому стільки своїх невиплесканих почуттів, що він би потонув у них. Але ні...

Людині потрібно закохатися саме в того, кому вона байдужа, а потім мучитися й мучити іншого, закоханого в неї...

Увечері я розповіла Андресу про нашу розмову з Пабло, на що той тільки стримано хмикнув. Мда, сподіваюся, вони не повбивають тут одне одного після мого від'їзду. А точніше... завтра...

Завтра... Слово, яке приховує в собі хвилююче очікування для тих, хто його чекає, і смертний вирок тим, хто бажав би, щоб воно ніколи не наставало.

Я з болем думала про те, як завтра ввечері побачу востаннє Ельвіру і Донью, як потріпаю по вічно незібраному волоссю Пабло, і як зі сльозами поцілую Андреса... а потім... потім буде невідомість. Я навіть речі ще не збирала, щоб позбавити себе можливості заплакати. Навіть не уявляю, як пакуватиму їх у валізу. Спідниці, сукні, зубну щітку. Це немов офіційно визнавати, що моє перебування тут закінчено.

Ось тому сьогодні я знову проігнорувала пропозицію Елі допомогти мені зібратися. Ні. Ні. І ще раз ні. Літак завтра ввечері. Я ще встигну. Замість цього ми пішли з Андресом на прогулянку вздовж берега. Розмова не клеїлася, бо щоразу, коли я хотіла щось сказати, у горлі утворювався ком. Доводилося докладати всіх зусиль, щоб проковтнути його непомітно, і проморгатися. Останній вечір. Останній захід сонця в Сан-Хуані. Знову Київ і хмарочоси.

- Гей, - тихо покликав мене Андрес, зупиняючись і стаючи навпроти мене. Як завжди, ідеальний. Випрасувана біла футболка поверх бежевих штанів і до блиску начищені черевики. Я втупилася в них невидячим поглядом, намагаючись не завити. - Емілія! - підняв моє обличчя за підборіддя і погладив його пальцем. - Ми ж домовилися. Щодня скайп, а на канікули ти знову прилетиш!

- Я пам'ятаю, - відповіла я, і запнулася, намагаючись запам'ятати кожну риску його обличчя.

Кожну родимку, зморшку. Від сонця його мімічні зморшки були більш виразні, ніж у хлопців в Україні, але це його ні краплі не псувало. Чорне волосся, як зазвичай, укладене гелем... маленька родима пляма біля основи шиї, қуда я так люблю його цілувати. Весь він. Такий рідний. Який пробудив ті куточки моєї душі, про які я й не підозрювала.

Я пам'ятаю, любий мій, пам'ятаю. Але ніякий скайп мені не замінить твоїх наполегливих губ. Жодне фото не пошле мурашки по шкірі, як це роблять твої руки одним дотиком... Та й не впевнена я, що ти не забудеш про мене через кілька місяців. Напевно, це найболючіше. Не тому що я йому не вірила. Ні. Він був щирий, я відчувала це на підкірці свідомості. Відчувала в кожному ніжному слові, погляді й русі. Але ж він чоловік. Чоловікам складніше встояти перед спокусою. А навколо нього їх дуже багато. Клуби, багаті клієнтки...