Читати книгу - "Слідами вигнанця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Людина повинна бути смілива й стійка і в найтяжчі хвилини! Ніколи не треба занепадати духом!» — сам себе підбадьорював географ.
І знову брав у руки бінокль…
Коли сонце трохи підбилось над обрієм, Павел помітив далеко попереду зелений гайочок. А щойно його стало видно простим оком, негри радісно загорлали й завимахували руками. За дві години вони вже сиділи навколо невеликого джерела з чистою прозорою водою, в яку з усіх боків зазирали очерети, плакучі верби з довгими розпущеними косами і навіть кілька смоков, рясно всипаних ясно-червоними, терпкими, наче кислиці, плодами. Обіч розчепірили парасольки дві самітниці пальми. Справжня оаза! Колись візантійські імператори, щоб якнайшвидше згубити людину, висилали її до оаз. Атож, пещеним царедворцям таке місце, можливо, й здавалося страшнішим за каторгу, але для подорожнього, котрий днями мріяв про ковток води, оаза була порятунком.
Під час відпочинку Павел знову застеріг Домба:
— До кокосових горіхів щоб ніхто й не доторкнувся. Пошукаємо дичини або плодів.
Домбо не відповів, а просто мовчки пересів до самих міхів з горіхами. Боявся, щоб виголодані хлопці не розхапали їх, не питаючи на те дозволу. А тим часом тубільці, повмощавшнсь у холодку під плакучими вербами, про щось змагалися. Дехто крадькома позирав на горіхи, інші мовчали, похнюпивши голови, розгублені й пригнічені.
Капоко запропонував піти на полювання. Але Гама гадав, що краще пошукати «мавпячого хліба» — плодів баобаба. Лія заперечив йому, мовляв, плоди ті вже давно перестигли й пообпадали. Камбела увесь час сидів спершись спиною об дерево. Вилиці йому випнулось, очі глибоко позападали. Тільки чорні зіниці жваво бігали. Допаливши люльку, він підійшов до сина й щось шепнув йому на вухо.
Домбо мовчки вислухав його, а тоді зірвався на рівні ноги й гукнув Павлові:
— Тамо-тамо каже: давайте викопати корені зами!
— Зами? — здивувався географ. — Та в неї ж бульби отруйні!
— Ні, гамба, їх можна їж печені! Тільки сирі отруйні.
— А де ж узяти тієї зами?
— Пошукаємо! У такі місця зама росте.
Очевидно, Камбелина пропозиція не дуже захопила Балканова, бо зморшки на чолі йому не розгладились. Він нічого не відповів. Тільки вставив нову обойму в карабін і перевірив, чи не забруднилась цівка. Потім неквапним кроком подався в очерети й добру годину блукав там. Вилізши на лисий горб, довго дививсь удалину. Над саваною люто свистів суховій, кидаючи в обличчя жмені жару.
Коли Павел повернувся до оази, очі в Капока збуджено блищали. Певно, знову приборкував котрогось із своїх непокірних друзів.
— Рушаймо полювати! — запропонував Павел. — Біля речей залишимо Камбелу. Розподілимось на три групи.
Слухаючи уважно, Капоко жував у білих блискучих зубах тоненьку стеблинку цукрової тростини і обмірковував кожне Павлове слово.
— Згода? — запитав у нього Павел.
— Гаразд! — погодивсь Капоко.
Вирушили трьома напрямками. Павел, Домбо, Гама, Капоко й ще один юнак, клишоногий та натоптуваний, подались на захід, проти вітру. Негри побрали з собою списи та луки. Лише в Капока, крім списа, був ще й асагей з гарпуном, пристосований до полювання на слонів.
За якихось півліги від оази мисливці натрапили на пересохле річище. Дно було вкрите густим та в'язким мулом. Не переходячи на той бік, Капоко мовчки подавсь понад берегом. Але кроків за сто зненацька зупинився й зійшов у річище. Гострий пташиний зір не зрадив його. У мулі відбились дві пари ратиць. На колючках узбережних чагарів майоріли на вітрі пасма довгої білої волосіні. Знявши кілька пасом, Капоко щодуху майнув наздоганяти своїх, вимахуючи списом. Павел з неграми зупинились.
— Гамба, гну! — зводячи подих, вигукнув Капоко. — Білогриві гну! Аді гну щойно були тут!
— Гну? — здивувався Павел. — Може, носороги?
— Білогриві гну! — стояв на своєму негр, показуючи волосінь. — Таку білу гриву має тільки гну.
Павел швидко попрямував крізь чагарі у бік акацій і підніс до очей бінокль. Доки сягав погляд, лише перепалена суховіями трава грала хвилями під вітром. Сонце кидалося жаром, гарячий подих повітря смалив обличчя й руки. Савана гула й стогнала. Непорушне лишалось тільки кругле громаддя баобабів та хлібних дерев, що подекуди росли на рівнині. Але Павел невтомно водив біноклем. З сусіднього куща, сховавши голову в листі, пильно п'явсь очима вдалину Капоко.
— Бачу! — раптом прохопивсь Павел і немов застиг на місці. Тільки від хвилювання закліпав очима. — Домбо!
Негреня підбігло й шугонуло під акацію:
— Що сказав гамба?
— Кажу: бачу гну! Вони рухаються в наш бік!
Домбо переклав його слова неграм. Але Капоко вже й неозброєним оком помітив дичину.
— Шукають води! — гукнув він. — Давайте заляжемо біля скелі!
І Капоко швидко з'їхав униз і дременув до скелі. Слідом побігла й решта тубільців. Павел, трохи відставши, швидко набивав карабін.
Руда, поточена дощами та часом скеля химерним обеліском здіймалась на самісінькому березі пересохлої течії. Біля підошви скелі й справді стояла здоровенна калюжа позеленілої води, вкритої жабуринням. Понад водою росли пальми та маки й мили зелені коси плакучої верби. Очевидно, саме їх прикмітив Капоко, висловивши припущення, що тварини йдуть на водопій.
Капоко, легкий і спритний, мов пантера, зіп'явся на стрімкий берег, пошивсь у кущі й рукою показав товаришам, де кому зайняти позицію.
Визначивши на око відстань, Павел улігся, взяв карабін напоготові й нетерпляче заходивсь чекати тварин.
А гну підходили обережно, часто зупинялись, нашорошивши вуха, підіймали голови вгору й нюшили повітря. Тільки хвости в них з великими віхтями довгої білої волосіні нервово стьобали боки.
Кроків за п'ятсот від скелі обидві тварини знову зупинились. Тепер їх уже можна було роздивитись. Одна з них видавалась більшою — певно, бугай, менша мала недорозвинені ріжки й куценьку білу гривку. Бугай вийшов уперед, крутячи головою з боку на бік, і, роздуваючи ніздрі, нюшив повітря.
Мисливці позавмирали. Тятиви луків аж бриніли. Павел стискав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слідами вигнанця», після закриття браузера.