Читати книгу - "Основи кримінально-правової кваліфікації"

до обов'язкового рішення колегіального органу зустрічаються у двох різновидах: а) коли таке рішення співпадає з позицією керівника, який його втілює своїм наказом; б) коли керівник змушений підкоритися колегіальному рішенню, хоча сам він злочинних дій вчиняти не бажає. У першому випадку жодних проблем із кваліфікацією дій керівника не виникає — він підлягає відповідальності за діяння, вчинені на виконання рішення колегіального органу. В другому, очевидно, відсутні суб'єктивні ознаки, характерні для злочину, він виконує явно злочинне рішення, прийняте іншими особами. Однак, виконання явно злочинного розпорядження чи наказу, включаючи й рішення колегіального органу, не звільняє від відповідальності. З врахуванням наведеного такий керівник повинен розглядатися не як виконавець, а як пособник певного злочину.

Складніше вирішуються питання відповідальності учасників колегіального органу. Не викликає сумніву, що суб'єктом відповідальності сам колегіальний орган виступати не може. Тому має ставитися питання про відповідальність окремих фізичних осіб за дії кожного із них, вчинені в складі комісії, ради, правління тощо.

При цьому головним є обґрунтування причинового зв'язку між результатами голосування кожного учасника колегіального органу і рішенням органу в цілому. Воно пов'язане з визначенням вкладу, частки, питомої ваги голосу окремої особи у спільне рішення. При цьому важливими видаються такі міркування.

Причиновий зв'язок слід встановлювати не між діями кожного учасника колегіального органу і спільним результатом, а

- між діями окремих учасників і рішенням колегіального органу в цілому;

- між цим рішенням і наслідками, які настали.

Якщо виходити з класичних засад, то причинового зв'язку між діями учасника, який проголосував за певне рішення і його наслідками, можна й не виявити. Адже концепція conditio sine qua поп, її складова — «уявне ізолювання дії» передбачає, що якщо без певної дії наслідки все одно настали б, то ця дія не визнається причиною наслідку. Якщо рішення прийняте «з запасом голосів» то й голос окремого учасника в цілому не став вирішальним. Безспірно можна обґрунтувати відповідальність за умови, що цей колегіальний орган наділений ознаками злочинної організації, кожний із учасників якої відповідає за все, вчинене організацією. Однак, далеко не всі колегіальні органи виступають такими організаціями.

Інша оцінка має даватися зв'язку між голосуванням окремого учасника і спільним рішенням колегіального органу. Характер зв'язків між кожним з учасників та органом в цілому, механізм прийняття рішень шляхом голосування такий, що всі є рівними у прийнятті рішення, однаково впливають на нього, голос кожного є вирішальним. При цьому менше значення надається характеру поведінки конкретного учасника, а більше — самому факту належності до колегіального органу, який прийняв рішення. Тому, видається прийнятним вважати наявність причинового зв'язку між діями кожного, хто проголосував «за», й рішенням, прийнятим колегіальним органом.

Виходячи з наведеного пропонується запровадити правило: якщо злочин вчинено внаслідок виконання рішення колегіального органу, то за нього несе відповідальність кожний учасник такого органу, який голосуванням чи в інший спосіб сприяв його прийняттю.

Конкретизуючи і розвиваючи це правило, слід вказати таке. Якщо рішення колегіального органу є остаточним і обов'язковим (не потребує затвердження одноособового керівника), то особи, які його прийняли, відповідають як виконавці відповідного злочину. Тоді ж, коли таке рішення має дорадче значення, то особи, які прийняли його, виступають як пособники злочинних діянь керівника, що своїм наказом затверджує і реалізує колегіальне рішення. Пособництво ж має місце у формі усунення перешкод вчиненню відповідного злочину. Адже, наявність колегіального рішення, хай і дорадчого за своїм значенням, є однією із умов для відповідного наказу керівника, для того, щоб він зміг зловжити своїм службовим положенням. При відсутності згоди ради, комісії, колегії, правління керівник змушений виходити за межі своїх повноважень, вчиняти перевищення влади чи службових повноважень.

Не викликає сумніву, що відповідальність за дії, вчинені при прийнятті колегіального рішення, покладати її можна лише на осіб, які виступали “за” прийняття такого рішення.

Слід відзначити, що відповідальність учасників за дії, вчинені в складі колегіальних органів, можлива лише тоді, коли рішення приймаються відкритим голосуванням чи позиція окремого його учасника може бути виявлена і зафіксована якимось іншим чином.

5.4. Кваліфікація невдалої співучасті та співучасті у незакінченому злочині

Загальні зауваження

В теорії кримінального права при аналізі відповідної кримінально-правової норми (ст. 26 КК) звичайно вказується, що поняття співучасті сформульоване стосовно закінченого злочину, для того, щоб певних осіб можна було визнати співучасниками того чи іншого види, їх діяльність також повинна бути успішною, результативною. Відзначається, що організатор повинен організувати або керувати діями, які становлять об’єктивну сторону злочину; підбурювач — схилити іншу особу до вчинення злочину, тобто досягти того, щоб вона вчинила дії, передбачені диспозицією статті Особливої частини; пособник — надати сприяння у вчиненні злочинних діянь. Співучасть, так би мовити в чистому вигляді, вбачають там, де виконавець вчинив закінчений злочин, або принаймні досягнув стадії замаху на злочин.

Разом із тим, в практиці не поодинокі випадки, коли діяння співучасників не доводяться до кінця, тобто вони не вчиняють того, що вважають за необхідне для виконання ролі у спільному злочині, або ж злочинна діяльність виконавця злочину, вчинюваного у співучасті, переривається на стадії готування чи замаху. В кримінально-правовій літературі не лише не досягнуто єдності поглядів щодо кваліфікації подібних випадків, а навіть і іменуються вони по різному. Одні автори говорять про безнаслідкову співучасть чи невдалу співучасть[104], інші — про співучасть на стадії готування або замаху[105], ще інші — про співучасть при незакінченому і закінченому злочині та невдалу співучасть[106].

Кваліфікація таких випадків складає певні труднощі, які, як відзначав свого часу І.А. Ребане, обумовлені тим, що в цих випадках пересікаються два кримінально-правових інститути — співучасть у злочині і стадії вчинення злочину[107]. Питання кваліфікації невдалої співучасті та співучасті в незакінченому злочині неоднозначно вирішуються