Читати книгу - "Основи кримінально-правової кваліфікації"

ознаками багатьох злочинів, які звичайно вчиняються учасниками злочинних організацій, виступає їх вчинення організованою групою. Якщо виходити з критикованої позиції, то виходить, що при наявності менш небезпечної форми співучасті, скоєне отримає самостійну кримінально-правову кваліфікацію, а при найбільш небезпечній формі співучасті — такі ж посягання залишаться поза колом інкримінованих діянь, за них не буде окремо призначене покарання.

7. Положення про звільнення від кримінальної відповідальності учасника злочинної організації при позитивній посткримінальній поведінці, передбачене ч. 2 ст. 255 КК, передбачає таке звільнення лише щодо участі в організації чи участі в злочинах, вчинюваних такою організацією. Немає жодних підстав вважати, що рядові учасники злочинних організацій або ж особи, які приймали участь в окремих їх злочинах, підлягають звільненню і за всі посягання, вчинені в складі такої організації (включаючи вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень, розбої, вимагання). А з цього випливає, що самі такі злочини не охоплюються цією статтею Особливої частини КК.

Разом із тим, не можна пройти мимо того, що аргументи на користь окремої кваліфікації злочинів, вчинених в складі злочинних організацій, щодо принаймні одного злочину, по суті дезавуюються редакцією відповідної статті КК. Мова йде про ч. 4 та ч. 5 ст. 260 КК, де встановлена відповідальність за злочини, вчинені в складі не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань. В них, передбачені, по суті складені злочини (передбачена законодавцем сукупність злочинів), коли в межах однієї норми об’єднано посягання, які становлять собою самостійні злочини. Тому щодо аналізованих посягань обґрунтоване вище правило про необхідність кваліфікації злочинів, вчинених в складі злочинної організації за сукупністю застосовуватися не може. Разом із тим, правильність рішення, прийнятого законодавцем, обрана ним редакція диспозиції та вид санкції цієї статті КК викликає серйозні сумніви. Застосування кримінальної відповідальності за створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань і вчинення злочинів у їх складі істотно спростилася б, коли б ч. 4 та 5 були взагалі виключені зі ст. 260 КК.

Таким чином, можна стверджувати, що самостійна кваліфікація окремих злочинів, вчинених в складі злочинних організацій, визнання наявності в аналізованих ситуаціях сукупності злочинів базується на принципах кримінально-правової кваліфікації, дозволяє досягти завдань кримінального закону.

Проблема кваліфікації діянь, вчинених в складі колегіальних органів

Суспільно небезпечні посягання нерідко пов'язані з діяльністю колегіальних органів. Таким чином відповідальність ніби то розподіляється на багатьох осіб і винні уникають особистого звіту за злочинні дії. Наприклад, рішення про прийняття на навчання абітурієнта, який не набрав необхідного прохідного балу, виносить приймальна комісія закладу освіти, правління акціонерного товариства скеровує частину отриманих доходів на спонсорську допомогу, не зважаючи на наявність заборгованості із заробітної плати, тендерна комісія вирішує закупити за рахунок бюджетних коштів не найкращі товари, правління банку надає кредит сумнівному позичальнику, ризикуючи коштами вкладників тощо.

В зв’язку з кримінально-правовою оцінкою такого роду діянь в теорії кримінального права часто звертають увагу на необхідність розмежування відповідальності керівників колегіальних органів та їх рядових членів, вказують, що відповідальності підлягає лише особа, яка затвердила рішення правління, комісії, ради або ж втілила його в життя шляхом видання наказу чи розпорядження, виконання інших розпорядчих дій. Так, В.Р. Мойсик, аналізуючи проблеми відповідальності за шахрайство з фінансовими ресурсами у випадках, коли рішення про надання завідомо неправдивої інформації з метою отримання фінансових ресурсів приймається колегіальним органом, вказує, що відповідальність за незаконні дії колегіальних органів має нести службова особа, яка їх підписала, або їх затвердила своїми наказами[103].

Такий підхід викликає ряд заперечень. По-перше, він веде до того, що рядові учасники колегіальних органів, навіть ті, які активно виступали за прийняття злочинного рішення, справили на нього вирішальний вплив, залишаються безкарними. По-друге, не враховуються ситуації при яких керівники колегіальних органів змушені підкорятися відповідним рішенням, реалізовувати їх, хоча б самі особисто й виступали проти таких рішень. Так, головуючий в судовому засіданні змушений підписати й оголосити завідомо неправосудний вирок, якщо за це проголосувало більшість складу суду. Окрема думка самого головуючого, хоча б і була зафіксована в установленому порядку, аж ніяк не дає підстави для постановлення іншого рішення. По-третє, цілком можливі випадки, коли члени колегіального органу прагнуть “підставити” свого керівника, заставити його виконувати колегіальне рішення, розраховуючи на власну безкарність. Тому не виключено, що керівник змушений буде нести відповідальність за чужі дії, що явно несправедливо і очевидно суперечить принципам кримінально-правової кваліфікації.

Тому до питання про оцінку діянь учасників колегіальних органів, якими прийняте злочинне рішення слід підходити більш виважено. При цьому можливі різноманітні ситуації, найбільшу актуальність в плані кваліфікації серед них становлять такі:

1) службова особа одноособово вчиняє ті дії, які можна вчинити лише за рішенням колегіального органу, фактично ігноруючи його наявність. Тобто, певне питання взагалі не виноситься на колегіальний розгляд;

2) рішення колегіального органу фальсифікується, наприклад, підробляється протокол і ніби-то на основі колегіального рішення вчиняються дії;

3) члени колегіального органу вводяться в оману і приймають «бажане» для службової особи рішення не знаючи фактичних обставин справи;

4) вчиняються дії всупереч рішенню колегіального органу;

5) колегіальний орган приймає рішення, бажане для певних осіб.

Стосовно оцінки перших чотирьох з наведеній ситуацій особливих труднощів виникати не повинно. Так чи інакше, вони полягають в одноособових діях, які становлять собою перевищення службових повноважень чи зловживання службовим становищем станом.

На оцінці останнього випадку, коли рішення приймається колегіальним органом, потрібно зупинитися. Для цього потрібно чітко виділити ситуації, які оцінюються. Видається, що рішення колегіальних органів слід ділити на види залежно від ступеня їх обов'язковості, остаточності:

- які мають бути затверджені керівником-єдиноначальником, мають для нього дорадчий характер;

- які безпосередньо є підставою для прийняття рішення, обов'язкові для виконанні керівником.

Крім того, потрібно окремо зупинитися на питаннях кваліфікації діянь:

- керівників колегіальних органів;

- тих членів колегіальних органів, які голосували чи в інший спосіб приймали участь у прийнятті злочинного рішення;

- членів колегіального органу, які голосували проти злочинного рішення чи утрималися при голосуванні.

За дії, вчинені на основі рішень колегіальних органів, які мають дорадчий характер кримінальну відповідальність має нести лише керівник, який здійснює відповідні дії. Дорадчий, а, отже, необов'язковий характер колегіального рішення означає, що у розвиток причинного зв'язку між діями учасників колегіального органу і суспільне небезпечними наслідками втручається самостійний фактор, яким є поведінка керівника. Саме його дії закономірно, з необхідністю викликають наслідки. Діяльність же колегіального органу є, скоріше, не причиною, а однією з умов настання наслідків корупційного характеру.

Дії, вчинені відповідно