Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"

Вичекав, прислухаючись, однак нічого не почув. Невдовзі вирішив, що можна вже вилазити. Підважив стамескою кришку й відхилив фанеру. Менш ніж за хвилину вибрався з ящика. Тепер я був у суцільній темряві. Запах у приміщенні був такий, як і на складі Декстера, тож я вирішив, що перебуваю в трюмі.

Витягнувши ліхтарик, я освітив просторе приміщення. Тут було повно краму, спиртне та бочки з пивом, до того ж, панувала абсолютна тиша. У дальньому кінці виднілися двері. Я підійшов, відчинив їх на кілька дюймів і визирнув у вузький, тьмяно освітлений коридор.

На стегні відчував важкість кулемета. Я не дуже хотів його брати, але Керман наполіг. Він сказав, що зі «Стеном» при собі я зможу посперечатися чи не з половиною екіпажу. Я ж у цьому сумнівався і взяв кулемет лише, щоб заспокоїти Кермана.

Почав прокрадатися коридором до вертикальних залізних сходів, котрі спостеріг у дальньому кінці, що вели, як гадав, на палубу. Але на півдорозі різко зупинився. Бо на сходах з’явилася пара черевиків, а потім і ноги в білих формених штанях. За мить переді мною уже стояв матрос і витріщався на мене.

Він був кремезний — майже такий самий, як я — і вигляд у нього був далеко не дружній. Я наставив на нього ручний кулемет і вишкірився.

Його руки так швидко зметнулися вгору, що він кісточками пальців зачепив низьку стелю.

— Відкриєш пащу — і я прошию тебе наскрізь! — прошипів я.

Він стояв нерухомо, вилупивши очі на мій кулемет, і щелепа його відвисла.

— Обличчям до стіни! — наказав я.

Він розвернувся, і я огрів його руків’ям зброї по м’язистій потилиці.

Коли він падав, я підхопив його за комір і лагідно поклав на підлогу.

Будучи схвильованим, я аж спітнів. Мені слід було його кудись відтягти, поки в коридорі не з’явився хтось іще.

Поруч зі мною були двері. Повернувши ручку, я зазирнув у порожню каюту. Можливо, це й була каюта того матроса, з якої він щойно вийшов.

Я підхопив моряка під пахви й затягнув у каюту. Причинив за собою двері, а потім ще й узяв їх на засув.

Діючи швидко, перебрався у його одяг.

Кашкет із козирком був трохи завеликий на мене, але принаймні приховував обличчя.

Я заткнув йому рота, загорнув у простирадло й обв’язав ременем, а потім ще й мотузкою, яку знайшов у каюті. Вклав його на койку і залишив кулемет обіч, натомість витягнув з кишені штанів свій кольт 38-го калібру і попрямував до дверей.

Прислухався, не почув ані звуку, відчинив двері й визирнув. У коридорі було порожньо, мов у мізках мертвяка — і так само тихо. Я вимкнув ліхтарик, вислизнув з каюти і зачинив за собою двері.

Глянув на годинник. Восьма двадцять п’ять. До появи Кермана залишалося тридцять п’ять хвилин.

Я стояв у тіні вентилятора й оглядав палубу. Кремово-червоний навіс тріпотів наді мною. Вся палуба була застелена важким червоним килимом, закріпленим кілочками. Уздовж поручнів мигтіли, мов бусини, червоні та зелені вогники.

На верхній палубі я міг бачити двох бездоганно вдягнених матросів, освітлених яскравими ліхтарями над трапом. На палубу щойно піднялися дівчина у вечірній сукні та двоє чоловіків у смокінгах. Коли гості, прямуючи до залитого світлом ресторану, наблизилися до матросів, ті ввічливо їх привітали. Крізь великі довгасті ілюмінатори я спостеріг пари, які кружляли під приглушені звуки саксофонів і барабанів. Наді мною, на палубі вгорі, три постаті в білому перехилилися через поруччя, стежачи за щільним потоком новоприбулих. Там було темно, але я помітив, що один із чоловіків палить.

Ніхто не звертав на мене уваги, тож, роззирнувшись довкола, я вислизнув із тіні вентилятора, пройшов килимом і наблизився до рятувальної шлюпки. Зупинився, прислухався, знову поглянув направо-наліво та стрімко пірнув у тінь під верхньою палубою.

— А вони все прибувають, — протяжно промовив голос наді мною. — Певно, буде ще одна веселенька ніч.

— Так, — погодився інший голос. — Поглянь-но на ту даму в червоному. Яка в неї фігура! Присягаюся, вона...

Але я не розчув, що він сказав далі, бо вони могли глянути вниз і помітити мене. Поруч були двері. Я відчинив їх і оглянув сходи, що вели на нижню палубу. Десь зовсім близько розсміялася дівчина: голосний, хрипкий сміх, який змусив мене зирнути через плече.

— П’яна у дим, а сукня мов улипла, — озвався голос наді мною. — Ось які жінки мені подобаються!

На борт саме піднімалися три дівчини і чоловік. Одна з дівчат була така сп’яніла, що ледь трималася на ногах. Тільки-но вони зайшли у ресторан, як я прослизнув на сходи, що вели на нижню палубу.

Там було темно і тихо. Я відійшов подалі від сходів. Місячне світло пробилося крізь нещільну хмарку, його було достатньо, аби я побачив, що на палубі нікого нема. Самотній вогник бортового ілюмінатора оддалік впадав у вічі, мов пляма від супу на сукні нареченої.

Я попростував до нього, пересуваючись обережно й намагаючись не шуміти. На півдорозі зупинився. Переді мною виросла постать у білому, яка наближалася. Укритися нікуди. На палубі — жодного сховку: вона була гола, як тильний бік моєї долоні. Пальці мої намацали «пушку», і я відійшов до поручня та обперся об нього.

Високий широкоплечий чоловік у тільняшці та білих матроських штанях вийшов з освітленої смуги і попрямував до мене.