Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"

Важко дихаючи, я знову подався до освітленого ілюмінатора. Зупинився біля нього й зазирнув усередину. І мало не скрикнув.

Бо в каюті обличчям до мене сиділа Пола. Вона читала журнал, і на лобі її залягла сувора складка. Вона виглядала такою чарівною... і такою самотньою! Я сподівався знайти її на цій яхті. Гадав, де вони можуть її тримати — але не сподівався віднайти так швидко.

Я оглянув двері каюти. На них був засув, до того ж, міцний. Я відсунув його і повернув ручку. Двері піддались, і я увійшов. Усе виявилося доволі просто. Побачивши мене, Пола підстрибнула в кріслі. Вона не відразу впізнала мене в матроській формі, а коли таки впізнала, то безсило впала у крісло, намагаючись посміхнутися. Вираз полегшення, який я прочитав у її очах, був для мене достатньою винагородою за ризиковану подорож у фанерному ящику.

— Як ти тут? — запитав я, всміхнувшись. Якби вона не була такою стриманою, я неодмінно розцілував би її.

— Зі мною все гаразд. А ти як сюди дістався?

Вона намагалася сказати це байдужим тоном, але тремтіння в голосі видало її.

— Та якось вдалося. Принаймні вони ще не знають, що я тут. Джек і Майк прибудуть близько дев’ятої. Можливо, нам доведеться добиратися до берега плавом.

Вона глибоко зітхнула і скочила на ноги.

— Я знала, що ти прийдеш, Віку!

І саме тоді, коли я вже думав, що Пола зараз розпустить своє розкішне волосся, вона додала:

— Тобі не слід було з’являтися тут самому. Чому ти не прихопив із собою поліцаїв?

— Не був упевнений, що вони захочуть піти, — відповів. — А де Ейнона?

— Не знаю, але вважаю, що вона не тут.

У каюті було так душно, що я аж спітнів.

— То що сталося? Коротко розкажи...

— Пролунав дзвінок, і я підійшла до дверей, — почала розповідь Пола. — Подумала, що то ти. Натомість у передпокій ввалилося четверо «макаронників». Двоє посунуло у спальню, і звідти почувся крик Ейнони. Двоє інших повідали, що забирають мене із собою на яхту, при цьому погрожуючи ножем. Я бачила, що вони пустять його в хід за найменшої нагоди, — тут вона ледь помітно скривилася. — Ми спустилися ліфтом, а потім вийшли на вулицю. Увесь цей час один з «макаронників» тримав ніж мені під боком. На нас уже чекала машина. Вони запхали мене в неї, і ми рушили. Коли від’їжджали, помітила біля будинку великий чорний «роллс-ройс». З під’їзду вийшов італієць із Ейноною на руках. І все це посеред білого дня. Люди дивилися на нас, але ні у що не втручались. Ейнону засунули в «роллс-ройс», і більше я її не бачила. Мене ж доправили на яхту й зачинили в каюті. Попередили: якщо зчинятиму галас, вони переріжуть мені горло. Це жахливі люди, Віку!

— Знаю, — похмуро погодився з нею. — Я вже мав з ними справу. Той «роллс-ройс» належить Морін Кросбі. Можливо, вони відвезли Ейнону в будинок на скелі.

Ще мить я розмірковував, а потім спитав:

— Чи вони когось приставили до тебе?

Вона заперечливо хитнула головою.

— Хочу оглянути яхту до того, як ми її полишимо. Морін також може бути тут. Підеш зі мною?

— Якщо вони помітять, що я зникла, то зчинять тривогу. Краще залишуся тут, поки ти не повернешся. Ти ж будеш обережний, правда, Віку?

Я трохи повагався, не знаючи, як краще вчинити — вивезти Полу звідси або спершу розвідати, чи нема тут Морін та Ейнони.

— Якщо їх тут нема, полишимо яхту, — сказав я, витираючи спітніле обличчя носовичком. — У мене що, лихоманка чи в цій каюті справді спекотно?

— Тут справжнісіньке пекло! І з кожною хвилиною стає спекотніше. Скидається на те, що вони увімкнули підігрів.

— Побудь тут ще з десять хвилин, мала! Невдовзі я повернуся.

— Але будь обережний!

Я поплескав її по руці, підбадьорливо усміхнувся та вислизнув на палубу. Зачинив двері на засув і вирушив на корму судна.

— І що, в біса, ти тут робиш? — почувся голос із темряви.

Я мало не підстрибнув.

Короткий кряжистий чоловік у морському кашкеті виник нізвідки. Облич один одного ми не бачили, хоч і пильно вдивлялися.

— Скільки разів я вам казав: тримайтеся подалі від цієї палуби! — рявкнув він, коли ми зблизилися.

Він спробував схопити мене за руку, але я ухилився. І блискавично, щосили, поцілив йому в живіт. Тому перехопило подих, і він подався уперед, намагаючись віддихатись. Я врізав йому в щелепу, мало не вивихнувши при цьому собі зап’ястя. Він опустився накарачки, а потім завалився на спину. Я нахилився, схопив його за вуха і гримнув головою об палубу.

Усе це сталося за кілька секунд. Я знову побіг до Полиної каюти, розчахнув двері й затягнув туди непритомного товстуна, кинувши його на підлозі.

— Наштовхнувся на нього, — важко дихаючи, пояснив я Полі, схиляючись над чоловіком. Припіднявши повіки, заглянув йому в очі. Він був живий, але, судячи з млявості, ще деякий час пробуде у «відключці».

— Запхай його у шафу, — попросила Пола. — Я за ним пригляну.

Збліднувши, вона, проте, залишалася спокійна. Нелегко було вивести її зі себе.

Я протягнув товстуна через усю каюту до шафи. Мусив його туди увіпхати, але, щоб зачинити дверцята,