Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

— Любить, — Цірі знову ковтнула слину. — Панна все любить.

— З м’яском? З жирком? Зі шкварками?

— Гм…

— А не видно, — Дідусь обвів її поглядом, наче зважив, — щоби панна останнім часом часто м’яска зі шкварками куштувала, ні, не видно. Худенька панна, худесенька. Шкіра та кістки! Гей-гей! А це що такого? За твоєю, панно, спиною?

Цірі озирнулася, даючи впіймати себе найстарішим і найпримітивнішим фокусом у світі.

Страшний удар сукатого костура поцілив їй просто в скроню. Рефлексу вистачило тільки на те, щоб підняти руку — долоня частково амортизувала удар, який міг розбити череп, наче яйце. Але Цірі все одно опинилася на землі, оглушена, приголомшена та цілковито дезорієнтована.

Дідусь, вишкірившись, підскочив до неї й гепнув костуром іще раз. Цірі знову зуміла затулити голову руками, у результаті чого обидві повисли безвладно. Ліву напевне було ушкоджено, кістки передпліччя, скоріше за все, зламано.

Дідусь, підстрибуючи, доскочив до неї з іншого боку й гепнув києм у живіт. Вона крикнула, згорнувшись у клубок. Тоді він кинувся на неї, наче яструб, звалив обличчям до землі, придавив колінами. Цірі напружилася, різко відмахнулася назад, схибивши, завдала сильного удару ліктем, влучивши. Дідусь рикнув люто й гепнув її кулаком у потилицю з такою силою, що вона зарилася обличчям у пісок. Він схопив її за волосся на карку й притиснув ніс та рот до землі. Вона відчула, що задихається. Дідуган усівся на ній, усе ще притискаючи її голову, зірвав з її спини меча та відкинув його геть. Потім почав вошкатися біля штанів, знайшов пряжку, розстібнув. Цірі завила, давлячись і плюючись піском. Він придавив її сильніше, знерухомив, накрутивши волосся на кулак. Міцним ривком здер із неї штани.

— Гей-гей, — замимрив, хрипко дихаючи. — Оце ж Дідусеві трапилася файна дупка. Ху, хуу, давно Дідусь такої не мав.

Цірі, відчуваючи гидкий дотик його сухої кігтистої долоні, крикнула з ротом, повним піску та соснових голок.

— Лежи спокійно, панно. — Вона відчула, як він слинить, мацає її сідниці. — Дідусь уже немолодий, не відразу, помалу… Але не бійся, Дідусь зробить, що треба. Гей-гей! А тоді Дідусь під’їсть собі, гей, як під’їсть. Рясно собі…

Він урвався, загарчав, заскавчав.

Відчувши, як ослабла його хватка, Цірі сіпнулася, вишарпнулася з-під нього й, наче пружина, скочила на ноги. І побачила, що сталося.

Кельпі, підкравшись тихцем, схопила Лісового Дідуся зубами за кінський хвіст на потилиці й майже підняла. Дідуган вив та верещав, шарпався, ко́пався й махав ногами, нарешті зумів видертися, залишивши в зубах кобили довгу сиву китицю. Хотів схопити свій костур, але Цірі копняком прибрала той подалі. Другим копняком хотіла почастувати його туди, куди належало, але рухи її стримували штани, стягнені до середини стегон. Час, який у неї зайняло підтягування, Дідусь зумів використати якнайкраще. Кількома стрибками доскочив до пенька, вирвав із нього сокиру, відмахнувся, відганяючи Кельпі, що все ще намагалася його угризти. Загарчав, вишкірив свої страшнючі зуби й кинувся на Цірі, піднімаючи сокиру для удару.

— Дідусь тебе відтрахає, панянко! — завив дико. — Нехай би тебе Дідусеві спочатку на шматки довелося порубати! Дідусеві все одно, цілою чи в порціях!

Вона думала, що впорається з ним легко. Кінець-кінцем, це ж був старий, згорблений дідуган. Сильно помилялася.

Не зважаючи на монструозні лапті, він стрибав, наче дзиґа, скакав, наче кріль, а сокирою з вигнутим держаком крутив із вправністю різника. Коли темне й гостре вістря кілька разів мало не обтерлося об неї, Цірі зорієнтувалася, що єдине, що її може врятувати, — це втеча.

Але врятував її збіг обставин. Відступаючи, вона зачепилася ногою за свій меч. Блискавично підняла його.

— Кинь сокиру, — видихнула, вихопивши із сичанням Ластівку з піхов. — Кинь сокиру на землю, хтивий старигане. Тоді хтозна, може, і залишишся здоровим. І цілим, не частинами.

Він зупинився. Сопів і харчав, а борода в нього була гидко запльована. Утім, зброю він не кинув. Бачила, як перебирає пальцями по держаку. Бачила дику лють у його очах.

— Ну! — крутнула вона мечем вісімку. — Зроби мені приємність!

Мить він дивився на неї, наче не розуміючи, потім вишкірив зуби, вибалушив очі, заричав і кинувся на неї. З Цірі було досить цих жартів. Вона вивернулася швидким напівобертом і втяла знизу через обидві підняті руки, вище ліктів. Дід випустив сокиру з рук, з яких стікала тепер кров, але відразу скочив на неї знову, цілячись в очі розчепіреними пальцями. Вона відскочила й коротко хльоснула його в карк. Скоріше з милосердя, ніж через необхідність; з обома перерубаними артеріями на руках він і так скоро б стік кров’ю.

Він лежав, неймовірно важко прощаючись із життям, продовжуючи, незважаючи на перерубані хребці, звиватися, наче хробак. Цірі стала над ним. Пісок усе ще скреготів у неї на зубах. Виплюнула його просто дідові на спину. Ще до того, як скінчила відпльовуватися, той помер.

* * *

Дивна конструкція перед хатинкою, що нагадувала шибеницю, мала залізні гаки й талі. Стіл і пеньок були витертими, липнули від жиру, бридко смерділи.

Наче бійня.

На кухні Цірі знайшла казан із рештками отої славетної перлової каші, багато намащеної, повної шматочків м’яса та грибів. Була вона дуже голодна, але щось їй наказувало того не їсти. Напилася тільки води з цеберця, згризла мале й зморщене яблучко.

За хатинкою знайшла погріб зі східцями, глибокий і холодний. У погребі стояли горнятка зі смальцем. До стропил було прив’язано м’ясо. Рештки напівтуші.

Вона випала з погребу, спотикаючись об східці, наче гналися за нею дияволи. Перекинулася в кропиві, скочила на ноги, непевним кроком добігла до хатинки, обіруч ухопилася за одну з жердин, на яких та стояла. Хоча в шлунку не мала майже нічого, блювала дуже різко й довго.

Напівтуша, що висіла в погребі, належала дитині.

* * *

За смородом знайшла в лісі підмочений водою ярок, до якого акуратний Лісовий Дідусь викидав недоїдки й те, чого з’їсти йому не вдалося. Дивлячись на черепи, ребра й тазові кістки, що стирчали з намулу, Цірі з жахом зрозуміла, що вона жива тільки завдяки хтивості страшного старигана, тільки завдяки тому, що захотілося йому розважитися. Якби голод виявився сильнішим від мерзотної хтивості, то й ударив би він зрадницьки не києм, а сокирою. Повішену за ноги на дерев’яній шибениці, він би випатрав її та зняв би шкіру, розділив би та порубав на пеньку…

Хоча вона похитувалася від запаморочення, а опухла ліва долоня стріляла болем, затягнула труп