Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Мільва подивилася на нього дивно, але втрималася від коментаря.

Коли вони повернулися до річки, таємничих слідів уже не було й там: замело їх і засипало мокрим снігом. У кіноварно-сірому потоці Сансретур густо пливла шуга, крутилися й вирували шматки льоду.

— Я вам дещо скажу, — відгукнулася Ангулема. — Але обіцяйте, що не станете сміятися.

Вони подивилися на неї. У натягненій на вуха вовняній шапці з помпоном, із почервонілими від морозу щоками й носом, одягнена у безформний кожух, дівчина виглядала кумедно — точнісінько як малий і пузатий кобольд.

— Я дещо скажу вам стосовно тих слідів. Як була я в Солов’я, у ганзі, то говорили, що взимку на перевалах їздить на заклятому сивкові Король Гір, володар льодових демонів. Зустріти його віч-на-віч — то певна смерть. Що скажеш, Ґеральте? Чи воно можливо, щоби?..

— Усе, — перервав він, — усе можливе. У дорогу, компаніє. Перед нами перевал Мальхойр.

Сніг шмагав і сік, вітер дув, серед завірюхи свистіли й вили льодові демони.

* * *

Те, що вересове поле, куди вона потрапила, не її знайоме вересове поле, Цірі зрозуміла відразу. Вона навіть не мусила чекати вечора, була впевнена, що не побачить тут двох місяців.

Ліс, крайцем якого вона поїхала, був настільки ж диким і неприступним, як і той, але різницю можна було помітити. Наприклад, тут було набагато більше берез і набагато менше буків. Там не чула й не бачила птахів, а тут було їх багато. Там між вересом були тільки пісок і мох, а тут цілими ковдрами розпласталася дика дереза. Навіть коники, що вистрибували з-під копит Кельпі, були тут якимись іншими. Наче домашніми. А потім…

Серце її забилося сильніше. Вона побачила доріжку, зарослу й занедбану. Ту, що вела вглиб лісу.

Цірі озирнулася й упевнилася, що дивна дорога не біжить далі, що тут вона має свій кінець. Що веде не до лісу, а з нього або через нього. Не роздумуючи довго, вона штурхнула підбором кобилу в бік і в’їхала між дерев. «Буду їхати до опівдня, — подумала вона, — а як до опівдня не натраплю ні на що, розвернуся й поїду в протилежний бік, за вересові поля».

Їхала вона ступом під балдахіном гілля, уважно розглядаючись, намагаючись не оминути нічого важливого. Завдяки тому не оминула дідуся, який виглядав з-за стовбура дубу.

Дідусь, низенький, але принаймні не згорблений, одягнений був у лляну сорочку та штани з такого самого матеріалу. На ногах мав великі та смішні на вигляд лапті з лика. В одній руці тримав сучкуватий костур, у другій — кошик із лози. Обличчя його Цірі докладно не бачила: приховував його пошарпаний та низько звисаючий край солом’яного бриля, з-під якого стирчали засмаглий ніс і сива нечесана борода.

— Не бійся, — сказала вона. — Я не зроблю тобі нічого поганого.

Сивобородий переступив із лаптя на лапоть і зняв капелюха. Обличчя мав кругле, у старечих плямах, але здорове й не дуже поморщене, брови — рідкі, підборіддя — мале та запале. Довге сиве волосся носив зібраним на потилиці в кінський хвіст, натомість верх голови мав абсолютно лисий, блискучий і жовтий, наче гарбуз.

Бачила вона, що дивиться він на її меч, на руків’я, що стирчить над плечем.

— Не лякайся, — повторила вона.

— Гей-гей! — сказав той, трохи мимрячи. — Гей-гей, моя панно. Лісовий Дідусь не лякається. Він не з лякливих, о ні.

Він усміхнувся. Зуби мав великі, сильно виставлені вперед через поганий прикус та запалу щелепу. То через те він так мимрив.

— Лісовий Дідусь не боїться мандрівників, — повторив він. — Навіть розбійників. Лісовий Дідусь — убогий неборачок. Лісовий Дідусь спокійний, нікому не перешкоджає. Гей!

Він знову всміхнувся. Коли всміхався, то здавалося, що складається він винятково з передніх зубів.

— А ти, моя панно, Лісового Дідуся не боїшся?

Цірі пирхнула.

— Уяви собі, що ні. Я також не з лякливих.

— Гей-гей-гей! Дивіться-но!

Він зробив крок у її бік, підпираючись костуром. Кельпі форкнула. Цірі натягнула її вуздечку.

— Не любить вона чужих, — застерегла. — І може вкусити.

— Гей-гей! Лісовий Дідусь знає! Неґречна, недобра кобилка! А звідки це, цікаво мені, панна їде? І куди, запитаємо ми, вона прямує?

— То довга історія. Куди веде оця дорога?

— Гей-гей! Так панна того не знає?

— Не відповідай запитанням на запитання, будь ласка. Куди я цією дорогою доїду? Що воно взагалі за місце? І що це… за час?

Старий знову вишкірив зубиська, ворухнув ними, наче нутрія.

— Гей-гей, — промимрив. — Дивись-но. Який час, панна питає? Ой, здалеку, видно, панна приїхала до Лісового Дідуся!

— Доволі здалеку, авжеж, — кивнула вона байдуже. — З інших…

— Місць і часів, — закінчив він. — Дідусь знає. Дідусь здогадався.

— Що саме? — запитала вона піднесено. — Про що ти здогадався? Що ти знаєш?

— Лісовий Дідусь багато що знає.

— Кажи!

— Напевно, панна голодна? — Він виставив зуби. — Спрагла? Утомлена? Якщо захоче, то Лісовий Дідусь заведе її до хати, нагодує, напоїть. У гості прийме.

Цірі вже довго не мала часу й голови, аби думати про відпочинок і їжу. Тепер слова дивного дідугана призвели до того, що шлунок її скорчився, кишки скрутилися у вузол, а язик запав кудись глибоко. Дідуган розглядав її з-під краю капелюха.

— Лісовий Дідусь, — промимрив він, — у хаті має їдло. Має воду джерельну. Має й сіно для кобилки, злої кобилки, хотіла вона поштивого Дідуся угризти. Гей! Усе є в хаті Лісового Дідуся. Та й погомоніти про часи й місця можна буде… Це зовсім недалечко, о ні. Скористається панна мандрівниця? Не зневажить гостинність убогого небораки Дідуся?

Цірі ковтнула слину.

— Веди.

Лісовий Дідусь розвернувся й почалапав ледь помітною стежиною серед чагарників, відміряючи шлях енергійним вимахуванням костура. Цірі їхала за ним, схиляючи голову під гілками та стримуючи вуздечкою Кельпі, що, схоже, завзято хотіла вкусити старого чи принаймні з’їсти його капелюх.

Незважаючи на його запевнення, було аж ніяк не «недалеко». Коли дісталися вони на місце, на галявину, сонце вже стояло майже в зеніті.

Хата Дідуся виявилася мальовничою руїною на палях, із дахом, що, схоже, був ремонтований часто й за допомогою того, що виявлялося під рукою. Стіни хати оббито було шкірами, схожими на свинячі. Перед хатою стояла дерев’яна конструкція у формі шибениці, низький стіл і пень із вбитою в нього сокирою. За хатою виднілася пічка з каменю та глини, на якій стояли великі обсмалені казани.

— Ото дім Лісового Дідуся. — Дідуган не без гордощів указав костуром. — Тута Лісовий Дідусь мешкає. Тута спить. Тута їдло готує. Як