Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Зітхнула полегшено, тільки як воно все добряче зайнялося, коли вогонь розгорівся та запалав як треба. Тільки коли впевнилася, що жоден випадковий дощ не завадить стиранню будь-якого сліду з цього місця.

* * *

З рукою було не так уже й погано. Та, звичайно, спухла, боліла, але, здається, жодну кістку не було зламано.

Коли наблизився вечір, на небо й справді зійшов лише один місяць. Але Цірі якось дивним чином не хотілося визнавати цей світ своїм.

І залишатися в ньому довше, аніж є на те потреба.

* * *

— Сьогодні, — промурмотіла Німуе, — буде добра ніч. Я те відчуваю.

Кондвірамурс зітхнула.

Горизонт горів золотом і багрянцем. Такого ж кольору смуга лягала на води озера, від горизонту до острова.

Сиділи вони на терасі, у кріслах, маючи за спинами дзеркало в ебеновій рамі та гобелен, що зображував замок, притулений до кам’яної стіни, який заглядав у води гірського озера.

«Який же це вже вечір, — подумала Кондвірамурс, — який же це вже вечір ми оце сидимо так, аж поки не впаде темрява, і навіть після того? Без жодного ефекту. Лише розмовляючи».

Ставало холодно. Чародійка та адептка загорнулися в хутра. З озера вони чули скрип кочетів човна Короля-Рибалки, але самого його не бачили — ховався в сліпучому блиску заходу.

— Досить часто мені сниться, — Кондвірамурс повернулася до перерваної розмови, — що я перебуваю в льодовій пустелі, де немає нічого, тільки білий сніг і завали іскристого від сонця льоду. Аж до самого горизонту навколо немає нічого, тільки сніг і крига. І панує тиша, тиша аж до дзвону у вухах. Неприродна тиша. Тиша смерті.

Німуе кивнула, наче давала знати, що вона розуміє, про що йдеться. Але не прокоментувала.

— Раптом, — продовжила адептка, — раптом здається мені, що я щось чую. Чую, як крига тремтить під моїми ногами. Я присідаю, розгортаю сніг. Крига прозора, наче скло, як деякі гірські озера, коли каміння на дні та риб, що там плавають, видно на глибині в сажень. Я в моєму сні також бачу, хоча глибина там у десятки, а може, і сотні сажнів. Мені те не перешкоджає бачити… І чути… людей, що кличуть на допомогу. Там, унизу, глибоко під кригою… лежить замерзлий світ.

Німуе не прокоментувала й цього.

— Можливо, я знаю, де саме джерело того сну. Провіщення Ітліни, прославлений Білий Холод, Час Морозу й Вовчої Завірюхи. Світ, що помирає серед снігу та льоду, аби, як говорить віщування, народитися через віки знову. Очищеним і новим.

— У те, — тихо сказала Німуе, — що світ відродиться, я вірую глибоко. У те, що буде кращим, — не дуже.

— Вибач?

— Ти мене чула.

— А мені не почулося? Німуе, Білий Холод віщували вже тисячі разів: як сувора зима, то відразу говорять, що оце, нарешті, настало. Зараз навіть діти не вірять, що яка-небудь зима може загрожувати світу.

— Ну прошу. Діти не вірять. А я, уяви собі, вірю.

— Спираючись на якісь раціональні дані? — запитала з легкою іронією Кондвірамурс. — Чи винятково на містичну віру в безпомилковість ельфійських пророцтв?

Німуе мовчала довго, поскубуючи хутро, яким була вкрита.

— Земля, — почала нарешті дещо менторським тоном, — має форму кулі й кружляє навколо Сонця. Ти з цим погоджуєшся? Чи, може, також належиш до якоїсь із новомодних сект, які доводять щось цілком супротивне?

— Ні. Не належу. Приймаю геліоцентризм і погоджуюся з теорією про кулясту форму Землі.

— Чудово. Тоді ти, напевне, погоджуєшся і з тим фактом, що вертикальна вісь земної кулі нахилена під кутом, а шлях Землі навколо Сонця не має форми правильного кола, а є еліптичним?

— Я це вчила. Але я не астроном, тож…

— Не треба бути астрономом, вистачить того, щоб мислити логічно. Земля крутиться навколо Сонця по орбіті у формі еліпса, тож під час того кружляння стає до нього то ближче, то далі. Чим більше Земля віддаляється від Сонця, тим холодніше — і це логічно — на ній стає. А чим менше світова вісь відхиляється від перпендикуляра, тим менше світла дістається до північної півкулі.

— Це також логічно.

— Ті обидва чинники — еліптичність орбіти та ступінь нахилу світової осі — зазнають змін. Як вважають, циклічних. Еліпс може бути більш чи менш еліптичним, або ж ставати розтягненим і видовженим; світова вісь може бути більше чи менше нахилена. Умови екстремальні, якщо говорити про клімат, викликають водночас зміну обох явищ: максимальне розтягнення еліпса та незначне відхилення від вертикальної осі. Земля, оббігаючи Сонце, отримує в апогеї дуже мало світла й тепла, а райони приполюсні до того ж мерзнуть іще більше від поганого кута в нахилі осі.

— Зрозуміло.

— Менше світла в північній півкулі означає довший час залягання снігів. Білий та іскристий сніг відбиває сонячне світло, температура знижується ще більше, на щоразу більших просторах сніг не тане взагалі або тане на короткий час. І чим більше снігу, що залягає на довше, тим більшою стає біла поверхня відбиття…

— Я зрозуміла.

— Сніг падає, падає, падає, і його щоразу більше. Зауваж також, що з морськими течіями з півдня йдуть маси теплого повітря, що скупчується над охолодженим північним континентом. Тепле повітря згущується й випадає снігом. Чим більша різниця температур, тим густіші опади. Чим густіші опади, тим більше білого снігу, що довго не тане. Тим холодніше. Тим більша різниця температур і більше згущення повітряних мас…

— Я зрозуміла.

— Сніговий покрив стає настільки товстим, що перетворюється на спресований лід. Льодовик. На який, як ми вже знаємо, падає сніг, пригнічуючи його ще більше. Льодовик росте, він не просто щоразу товстішає, а й розростається вшир, покриваючи все більші території. Білі території…

— Що відбивають сонячне проміння, — кивнула Кондвірамурс. — Холодніше, холодніше й ще холодніше. Білий Холод, який напророкувала Ітліна. Але чи можливий той катаклізм? Чи насправді загрожує нам, що лід, який завжди лежить на півночі, посуне зненацька на південь, давлячи, пресуючи та закриваючи все? З якою швидкість розростається льодова шапка на полюсах? Кілька дюймів на рік?

— Як ти напевне знаєш, — сказала Німуе, вдивляючись в озеро, — єдиним портом, що не замерзає в затоці Пракседа, є Понт Ваніс.

— Я те знаю.

— Збагати знання: сто років тому не замерзав жоден із портів затоки. Сто років тому — і про те збереглися численні перекази — у Тальгарі росли огірки та гарбузи,