Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Вони почали збиратися — Герман загасив багаття чоботом, кинувши флягу в наплічник, Кіра ворухнула плечима, ніби розминаючи затерплі руки. Але раптом тишу прорізав звук — далекий, приглушений тріск, що наростав із кожною секундою. Постріли, чіткі й ритмічні, змішались із короткими, уривчастими криками, що долинали з-за колій. Максим завмер, його рука стиснула пістолет. Герман підняв голову, автомат опинився в руках. Кіра різко повернулась до вікна, її очі звузились.

Звуки наближались — спочатку відлуння, потім різкі хлопки, як удари молота, і пронизливі вигуки, що тонули у свисті вітру. Максим підскочив до вікна, притиснувшись до стіни, і виглянув. Його пальці вп’ялись у раму, подих став важким. У сірій імлі між іржавими вагонами мелькнули силуети — чоловік із жінкою тягнули малого хлопчика в рваній куртці, спотикаючись об уламки. За ними рухались бійці в піщаній формі — ті самі, що були у Метро. Їхня форма, бронежилети, гвинтівки в руках стріляли короткими, точними чергами. Максим упізнав їх одразу — це вони, холоднокровні вбивці котрі допутували полонених у тунелі.

Він стиснув кулаки, очі бігали від людей до бійців — шестеро, вишикувані півколом, рухаючись злагоджено, як машина. Один прикрив іншого, коли той вистрелив, куля розтрощила шматок вагона над головою жінки. Вона закричала, притиснувши хлопчика до себе. Максим стояв, його цинізм шепотів "не лізь", але серце калатало — "треба". Боєць попереду, високий, із шоломом, зсунутим на потилицю, присів на коліно, прицілившись у дитину.

— Чорт, — процідив Максим, схопивши свою зброю. — Прикривай!

Він стрибнув із вікна другого поверху, приземлившись на козирок першого з глухим ударом, а потім перекотився на землю, хрустнувши гравієм.

— МАКС! — крикнув Герман, але той уже мчав уперед.

Герман вихилився з вікна, автомат уперся в раму. Його очі звузились, вихоплюючи цілі в імлі — бійці рухались чітко, перегруповуючись після кожного пострілу. Кіра смикнулась до вікна, але мотузка в руках Германа різко її зупинила. Вона завмерла, її погляд стрибав від пострілів до Максима. Її розум кипів: "Чому він біжить? За чужих? Тут?!" У Пустоті виживаєш сам — рятувати інших було божевіллям, але він побіг, і це ламало її світ.

Максим наблизився до бійців, що гнали мирних жителів. Жінка тягнула хлопчика за іржаву машину, чоловік прикрив її собою, крикнувши "Не стріляйте!". Боєць із шоломом вистрелив — куля влучила в борт, бризнувши іскрами. Максим прицілився й натиснув спуск — куля пробила шолом, кров хлюпнула на пісок, і той упав без звуку.

П’ятеро бійців миттю перегрупувались. Двоє присіли, прикриваючи один одного, інші відкрили вогонь — точні черги просвистіли над головою Максима. Він пірнув за вагон, кулі задзенькотіли по металу. З вікна пролунав постріл — Герман влучив у плече бійцеві з короткою бородою, той вилаявся й упав, але швидко перекотився в укриття.

— Затискай його! — скомандував низький голос із глибини групи.

— Фланг ліворуч, обходь! — відповів інший, худий, із бинтом на руці, махнувши рукою.

Максим перестрибнув до перекинутого ящика, кулі пробили повітря там, де він щойно був. Він визирнув, випустив чергу — худий схопився за груди, захрипів і впав, гвинтівка гримнула об землю. Але зброя клацнула — її заклинило.

— Чортів хлам, — буркнув він, ховаючись, і вихопив пістолет.

Бійці діяли чітко: двоє пішли на нього, прикриваючи один одного короткими чергами, ще один — кремезний, із тріщиною на бронежилеті — рушив до людей. Максим вистрелив із-за ящика, влучивши в ногу одному — той упав, але другий, із ножем у руці, наблизився впритул. Лезо блиснуло, цілячи в горло. Різкий постріл із вікна — куля Германа влучила в скроню, і боєць завалився, кров бризнула на пісок.

— Дякую, — видихнув Максим, але часу не було.

Він підвівся й побачив — запізно. Кремезний боєць вистрелив із гвинтівки — куля пробила груди хлопчика, його куртка почервоніла. Жінка закричала, кинулась до нього, але наступна черга влучила їй у спину. Чоловік спробував її прикрити, але куля прошила йому шию — він осів, хриплячи. Максим спорожнив обойму в останнього бійця — той упав, гвинтівка гримнула об землю.

Тиша вдарила, як удар. Максим опустив пістолет, його груди здіймались від важкого дихання. Він ступив до тіл, ноги тремтіли від адреналіну й люті. Хлопчик лежав обличчям униз, маленька рука стискала пісок. Максим присів, його пальці здригнулись, коли він перевернув його й закрив широко розплющені очі. Перед ним мелькнув Артем — такий же молодий, такий же мертвий через дурну віру в людей. Він стиснув кулаки, горло стисло, і він закричав — хрипкий, дикий звук розірвав імлу.

Кіра стояла біля вікна, її очі бігали від мертвих бійців до тіл. Вона бачила, як Герман стріляє, як Максим біжить, як хлопчик падає. Її серце гупало, розум плутався: "Він кинувся за ними. За чужими. І не встиг". У Пустоті ніхто не рятує — ти або живий, або мертвий. Але ці двоє бились, ризикували, і це було незбагненно. Її руки тремтіли в мотузках, але вона мовчала, аналізуючи його лють, його біль, їхню злагодженість.

— Макс, — голос Германа пролунав тихо, коли він спустився з Кірою й наблизився.

Максим не обернувся, його погляд був прикутий до хлопчика. Герман зупинився за спиною, стискаючи мотузку Кіри.

— МАКС! — крикнув він голосніше, але той лише повільно підвівся.