Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
До дому батьків я вирушила на таксі, дорогою розмірковуючи над тим, що мені сказали в посольстві, коли місяць тому відмовили у візі. У мене не було досить зв’язків, грошей на банківському рахунку, ніяких утриманців чи дохідного заробітку (саме так вони й заявили — «дохідного») — не було нічого, що могло б переконати американський уряд: я не зникну з кінцями, тільки-но приземлюся в Сполучених Штатах. Коли я виходила з посольства, до мене, наче зчитавши вираз обличчя, підійшов товстун у жовтій сорочці з коричневою краваткою. Я навіть не встигла уявити ту незліченну кількість заплаканих жінок, що покидають це посольство з таким же виразом на лиці, як він поцікавився, чи не потрібна мені віза. Зазвичай я на таких «благодійників» і вухом не веду, але він розгорнув свій паспорт — і я побачила там не тільки візу, а й штампи аеропортів Маямі та Форт-Лодердейла. Як з’ясувалося, він знає одного чоловіка, який знає іншого чоловіка, який знає в посольстві американця, готового зробити мені візу за п’ять тисяч доларів. Моя зарплата за півроку. Гроші я можу віддати тільки після того, як реально отримаю ту візу, а наразі з мене — лише фото на паспорт (воно вже лежало в моїй сумочці). Я згадала випуск новин місячної давнини — про розстріл десятьох людей. Не знаю, чому я йому повірила, але я повірила.
До батьків я дісталася не раніше першої години дня. Двері відчинила Кіммі. Вона була... в сукні. Не буденна джинса, і не максі-спідниця із запиленим подолом. Моя сестра була вбрана в пурпурову сукенку без рукавів а ля «слухняна дівчинка», відому також як «футляр», — так, ніби вона збиралася на кастинг для конкурсу краси. Без модних черевичків. Та ще й поводилась як наймолодша в родині. Мені вона не сказала ні слова, і я їй, звісно, нічого говорити не збиралася, хоча й довелося прикусити губу, щоб не вжалити: «А Рас Трент хіба не з тобою?» Двері вона відчинила дивлячись повз мене — ніби лише для того, щоб впустити протяг. «Та ну її в сраку», — подумала я. Про це, до речі, думається все легше й легше. Сподіваюся, мама лише хоче відіслати мене зі своїм рецептом до аптекаря, щоб він видав побільше ліків. Кіммі таких відповідальних доручень вона ніколи не дає.
Зазвичай, коли я приходжу, мама зайнята або в’язанням мережива, або кухнею. Але сьогодні вона сидить у червоному оксамитовому кріслі, де в інший час, за переглядом «Таткової армії»[241], любить сидіти батько. Вона від мене відвертається, хоча я вже двічі привіталася.
— Матусю, ти сказала мені приїхати. Чому така терміновість?
Вона все ще не дивиться на мене, а лише притискає до губ кісточки пальців. Кіммі ходить туди-сюди біля вікна й поглядає кудись убік. Я здивована, що вона не накинулася на мене з єхидним запитанням на зразок, чи, часом, не відірвала мене матуся від чогось важливого. На журнальному столику лежить нове мереживо, яке мама, ймовірно, в’язала всю ніч. Рожева нитка, хоча вона рожеве терпіти не може. До того ж вона зазвичай вив’язує якихось звіряток, а цей орнамент я не впізнаю. В’яже вона переважно тоді, коли нервує, — і я починаю думати, чи не сталося що. Може, вона побачила когось із тих нападників? Або впізнала його в сусідському садівникові? А може, батьки відчули, що за їхнім будинком стежать? Може, грабіжники повернулися і що-небудь украли, пригрозивши, щоб батьки не зверталися в поліцію. Не знаю, але її нервозність передається мені, а тут ще й Кіммі ходить так, наче їй не сиділося до самого мого приходу. І від цього стає тільки гірше. Я роззираюся по дому, чи все на місці. Не те щоб я знала, так воно чи ні. А Кіммі все ходить і ходить.
— Кіммі, перестань скакати, мов якась клята мавпа, — каже мама.
— Так, матусю, — смирно відповідає та. Я хочу перекривити її, наче мені знову шість років. Ага, можна подумати. Те, як Кіммі стрибає по життю, дозволяючи батькам про себе дбати, дає їй право називатися швидше сином, ніж дочкою.
— І це моя рідна дочка. Господи Ісусе! Господи Ісусе!
— Матусю?
— Поговори зі своїм батьком.
— Про що?
— Я сказала: поговори зі своїм батьком.
— З татусем? Про що? — питаю я, але при цьому дивлюся на Кіммі, яка зараз вдає, що мене не бачить.
— Навіть кулі був би краще, ніж... О Боже... Яка гидота, я ніби чую від тебе цей запах.
— Про що ти, мамо?
— Не смій підвищувати на мене голос! Не смій підвищувати свій голос у цьому домі! Я купала тебе всі ці роки, але так і не зуміла змити з тебе лярву! Може, тебе треба було більше бити. Може, треба було її з тебе таки вибити.
Я завмерла.
— Я все-таки не розумію, про що ти, — кажу їй.
Вона на мене так і не дивиться. Кіммі нарешті обертається і намагається глянути на мене, але не витримує і відводить очі.
— Так ти тепер просто лярва чи саме його лярва?
— Я не лярва. Якого біса...
— Не смій лихословити в моєму чортовому домі! Я все чула. Про те, як ти блядувала з тим співаком у його притоні. Скільки він тобі платить? Усі ці місяці, що ти не маєш порядної роботи, я сиджу і тремчу: як там наша Ніна без дохідного заробітку? Аж у нас вона грошей не просить, а знайомих у неї нема...
— Знайомих я маю купу...
— Не перебивай мене в моєму чортовому домі! Ми придбали його за власні гроші, трясця б їх вхопила, мої та містера Берджесса.
— Так, матусю.
— Виплатили готівкою без всякої, щоб їй грець, іпотеки, — тож не думай, що можеш перечити
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коротка історія семи вбивств», після закриття браузера.