Читати книгу - "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"

Визнавати, що ти неправа — жінці важко. Але я намагаюся. Чесно! Принаймні, вдаю, що визнаю. Бо хоч не довіряю і не оправдовую Яра, але прагну його розуміти. І це прагнення рятує.

Ми зустрічаємося вже місяць. Він не дозволяє собі нічого непристойного зі мною, на все, навіть на обійми, питає дозвіл. В розмовах ми відверті, але в душу не лізимо одна одному. Мені з ним комфортно і цікаво. Колишні страхи відлетіли кудись в минуле, а які з'являються — тих Ярослав швидко приборкує, від чого мені стає легко на душі і я забуваю, як це — страждати. Депресійний стан більше не асоціюється зі мною. Музика з талановитих вуст лікує мою душу. В цілому, все напрочуд помірно та збалансовано. Я б сказала, загалом ідеально.

Однак, все руйнують деякі моменти нестабільності мого хлопця. І я відчуваю, що є щось таке, про що він замовчує. Ось підозри і не дають спати глибоким й спокійним сном.

А невже нічого підозрілого немає в тому, що мінімум раз в тиждень Яр обов'язково відміняє наші побачення? А те, що часто не відповідає на дзвінки? І все б нічого, але частіше за все я безуспішно телефоную йому двічі чи тричі ввечері чи у вихідні. В нього завжди на все знаходяться потім логічні пояснення, проте... Знаючи, що він мешкає зі своєю кумою і її дитиною, що я маю думати?

Навіть познайомившись з нею, сумніви не поквапилися щезнути. А все тому, що хоч якби ця Христя не намагалася втертися мені в довіру, як не усміхалася, подібно навченій дресирувальником мавпочці, як не була привітна, — втім на криводушність в мене бездоганне чуття. Та й я не сліпа, аби не помітити переглядки між кумами. Те, що в них є якийсь секрет — було очевидно. Навіть милість Павлика не змусила мене перемкнути уваги від них.

І тепер, від минулого тижня, коли сталася наша сумісна прогулянка, мене роздирають велетинські докори сумління. З одного боку — я хочу вірити, що немає причин для хвилювань і мій принц все ж таки ідеальний, але з іншого — вірогідні знаки долі ніби кричать мені про обачність.

Наприклад, в минулі вихідні, коли Ярослав знову не прийшов на зустріч, бо до нього, буцімто, приїхали батьки, я гуляла містом наодинці. Мене зачепила циганка. Я не фанатка вуличних гадань, то ж оминула її, але смаглявка сказала мені услід, що в мене на лобі написано: у коханого від мене таємниці.

І що мені було думати? Тій, яка велася на брехню і у якій, не просто намотували на вуха спагеті, а на чиїх вухах їх одразу ж й варили — чи просто не підозрювати свого нового хлопця, який дивно себе поводить, у страшній брехні? Що думати про нього і Христю? А про його постійні переноси побачень? Тут очевидно щось не те. І це ятрить мене і зараз.

— Юльчик! Я на тебе чекала! — раптово збиває мене з ніг добре знайоме лице і голос, щойно я підійшла до свого під'їзду, йдучи з робочої зміни майже по обіді.

— Мілано? Що ти тут робиш? Ти ще й з дитячим візочком? Гуляла поблизу чи що? Від вас же далеко дуже, — здивованно витріщаюсь на подругу і її дитину, яка реве в дитячому засобі пересування.

— Вибач, що без попередження. Та я маю просити в тебе допомоги.

— Що сталося? — лякаюся. На Міланці лиця немає. Надто бліда й виснажена. Я такою її ніколи ще навіть й не бачила. Коли два тижні тому вперше побачила її після пологів і познайомилась з її новонародженною донечкою, то такою вона не була, тож і звинувачувати у такому стані материнство не можна.

— Нам йти нікуди. Пустиш хоча б на одну ніч переночувати?

— Як це? Ти... — слова застрягли десь в горлі, а нетямучість забила тривогу у голові.

— Ми з Максом посварилися... Дуже. Я шукаю, де б перекочувати з донею ніч. Вранці до батьків поїду. Мовляв, так давно не бачилися.

Від почутого холонить спина і руки, у вухах зрадницькі засвистіло. Проте, дивлячись на подругу і те, з яким відчуженням вона повідомила про це — зібралася із силами. Не час розкисати. Сварка — це ж ще не кінець. Помиритися ще встигнуть разів з мільйон на протязі життя.

— На жаль до мене не можна. Ти ж знаєш, власниця квартири забороняє стороннім бувати у квартирі. Але давай підемо в кафе. Он воно поблизу. Там смачна кава. Посидимо. Поговоримо.

Вмовляти Мілану довго не доводиться. За мить вона вже збайдужіло котить візочок, в якому солодко спить, відкривши свого мініатюрного ротика, місячна Богдана, в бік закладу, на який я вказала. Валізу на коліщатах же, що стояла поруч з ними, схопила я.

Ми вмостилася на літній терасі. Відвідувачів було не багато, а від дороги далеко, то ж турбуватися, що малечу розбудить автомобільний гамір не довелося. Та й зайвих вух поблизу не знайшлося, а ті, що були — сиділи за столиками подалі і це сприяло відвертій розмові.

— Все складно. І серйозно, — вела свою історію бліднолиця Міланка. —  Мій чоловік ніколи не був ідеальним, як я про нього вам розповідала. Він лише на людях корчить із себе короля. А зі мною він завжди був холодним. І не дарував мені подарунків ніяких — то я сама їх купувала, а вам говорила інше, — зізнається вона. — Але після того, як ми з Богданкою приїхали після пологового будинку додому — у Максимчика взагалі з'їхав дах. Мала плаче — його це дратує. Мала спить поруч зі мною на ліжку, а наше інтимне життя відсутнє — він злиться. Малу треба нагодувати, малу треба перевдягти, малу треба покупати — його нічого не цікавить. Він тільки й робить, що репетує на мені. Та й взагалі, каже, що дитиною маю займатися виключно я, а він навіть й не збирається. А ще... А ще стверджує, що вона нагуляна.

— Як же це так? Чому він так себе поводить? Чому таке говорить? Ревнує тебе? Ти ж присягалася, що це дитина Макса, — не розумію в чому справа і охкаю від потоків новин.

— Вона його донька. Просто народилася із жовтуватим кольором шкіри. Це через жовтяницю, що воникла через підвищенного вмісту в її організмі жовчного пігменту — білірубіну. Лікарі запевнили, що це минеться через декілька тижнів, але моїй крихітці знадобилось більше часу. А Макс звинуватив мене у тому, що вона темношкіра. А що білішає поступово — то я чимось її відбілюю.