Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Двері в коридор відчинені. Внизу, в передпокої, Бенья проводжає Нігтя.
Я бачу, як він темною тінню йде по доріжці. У напрямку до гаража, потім заходить у маленькі двері.
Звичайно ж, вони поставили машину в гараж. Моріц злегка пересунув свою, якою він користується щодня, щоб звільнити їм місце. Громадяни зобов’язані надавати всіляку допомогу поліції.
Я навшпиньки спускаюся по сходах. Мені вони добре знайомі, тож я не роблю ніякого шуму. Спускаюся в хол, проходжу повз гардероб і заходжу до маленької вітальні. Там стоїть Бенья. Вона мене не бачить. Вона стоїть, дивлячись на Ересунн. На вогні в гавані Туборґ, на Швецію і форт Флак. Вона наспівує. Не те щоб радісно і спокійно. Радше напружено. Сьогодні вночі, думає вона, схоплять Сміллу. Цю ескімоську дурепу.
— Бенья, — кажу я.
Вона блискавично, немов у танці, обертається. Але враз завмирає.
Я нічого не кажу, просто показую на двері, і, похнюпивши голову, вона йде попереду мене у вітальню.
Я стою в дверях, де з-за довгих штор мене не видно зовні.
Моріц підводить голову і бачить мене. Вираз його обличчя не міняється. Але обличчя стає нещаснішим, замученішим.
— Це я.
Бенья стає поряд з ним. Він належить їй.
— Це я їм подзвонила, — каже вона.
Він шкребе рукою підборіддя. Сьогодні увечері він не голений. Щетина чорна, місцями із сивиною. Говорить він тихо й покірно.
— Я ніколи не говорив, що я бездоганний, Смілло.
Це я вже чула безліч разів, але не наважуюся нагадати йому про це. Вперше в житті я бачу, що він старий. Що він колись, може дуже скоро, помре. Мить я борюся з собою, потім здаюся, і мене охоплює співчуття. У цю злощасну мить.
— Вони чекають тебе на вулиці, — каже Бенья. — Вони заберуть тебе. Тобі тут нічого робити.
Я не можу не захоплюватися нею. Щось схоже на це оскаженіння можна спостерігати у самок білих ведмедів, що захищають своїх дитинчат.
Моріц наче не чує її. Голос його як і раніше тихий, зосереджений. Неначе він радше звертається до самого себе.
— Адже я так хотів спокою. Я так хотів, щоб навколо мене була сім’я. Але в мене це не вийшло. Ніколи не виходило. Все виходить з-під мого контролю. Коли я побачив ту коробку, яку принесли сьогодні увечері, я зрозумів, що ти знову їдеш. Як і багато разів раніше. Я став дуже старий, щоб повертати тебе додому. Можливо, і тоді не треба було цього робити.
Його очі наливаються кров’ю, коли він дивиться на мене.
— Я не хочу відпускати тебе, Смілло.
У житті кожної людини існує можливість досягти визначеності. Він цю можливість утратив. Ті внутрішні протиріччя, які зараз притискають його до крісла, мучили його і тоді, коли йому було тридцять, коли він став моїм батьком, коли я узнала його. Минулі роки лише підірвали сили, необхідні йому для боротьби з ними.
Бенья облизує губи.
— Ти сама вийдеш до них, — каже вона, — чи мені їх покликати?
Все своє життя, скільки я себе пам’ятаю, я намагалася покинути цей дім, цю країну. Кожного разу доля використовувала Моріца як своє покірне знаряддя, щоб покликати мене назад. У цю мить стає так ясно, як не було ясно з самого мого дитинства, що свобода вибору — це ілюзія, що життя веде нас через багато гірких, безглуздих, повторюваних зіткнень з тими проблемами, яких ми не вирішили. Якоїсь іншої миті мене б ця думка потішила. Але тепер я дуже втомилася. Тому я підкоряюся і готуюся здатися.
Тут Моріц устає.
— Бенья, — каже він, — ти залишишся тут.
Вона здивовано дивиться на нього.
— Смілло, — каже він, — що я повинен зробити?
Ми, примружившись, дивимося одне на одного оцінюючим поглядом. У ньому щось зрушилося.
— Машина, — кажу я. — Піджени машину до заднього входу. Ближче, щоб ти непомітно від них міг винести коробку. І щоб я могла вийти і лягти на підлогу між сидіннями.
Коли він виходить з кімнати, Бенья сідає в його крісло. Її обличчя відчужене, невиразне. Ми чуємо, як заводиться машина, як вона виїжджає з гаража, чути скрип коліс по гравію перед дверима. Звук відчинюваних дверей. Обережні кроки Моріца, що з напругою несе коробку наниз.
Коли він заходить у кімнату, на ньому гумові чоботи, непромокальне пальто і шапка. Він зупиняється на мить у дверях. Потім повертається спиною і йде.
Коли я встаю, Бенья неквапно йде за мною. Я заходжу до маленької вітальні, де стоїть телефон, і набираю номер. Трубку відразу ж знімають.
— Я їду, — кажу я. І вішаю слухавку.
Коли я обертаюся, переді мною стоїть Бенья.
— Коли ви поїдете, я вийду до них і відправлю їх за вами.
Я підходжу до неї впритул. Великим і вказівним пальцями я хапаю через трикотажні брюки її венерин горбик і стискаю його. Коли вона відкриває рот, я другою рукою хапаю її за горло і натискаю на трахею. Її очі стають великими, і в них з’являється страх. Вона опускається навколішки, і я услід за нею, поки ми не опиняємося на підлозі одна перед одною. Вона більша і важча за мене, але її сила і злість реалізуються по-іншому. У Королівському театрі не вчать знаходити своєму гніву фізичне вираження.
— Бенья, — шепочу я, — не заважай мені.
Я натискаю сильніше. На її верхній губі виступають крапельки поту.
Потім я її відпускаю. Вона не вимовляє ні звуку. Її обличчя застигло від страху.
Двері з холу відчинені. Машина стоїть біля самісінького входу. Я заповзаю всередину. На задньому сидінні стоїть моя коробка. Мене прикривають пледом. Моріц сідає на переднє сидіння.
Біля гаража машина зупиняється. Скло опускається.
— Дуже вдячні вам за допомогу, — каже Ніготь.
І ми їдемо.
У клубі воднолижників «Скоуховед» широкий дерев’яний схил спускається з високого пірса в море. Там чекає Ландер. На ньому водонепроникний комбінезон, що становить єдине ціле з чобітьми. Комбінезон чорного кольору.
Чорного кольору і той брезент, яким закрито дах його машини. Це не «ягуар», а «лендровер» з високим кузовом.
Чорного кольору і гумовий човен, що лежить під брезентом, — «зодіак»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смілла та її відчуття снігу», після закриття браузера.