Читати книгу - "Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті"

– Ти думаєш інакше, кохання моє? – Хрипко пробурмотів Шанліс.

– Не знаю…

Скосивши погляд на радника, я холодно подивилася на нього. Не на ту нарвався! Якщо я вирішила, що житиму у нагшасів, то мотузки вити з них нікому не дам. Але одне незрозуміло, невже тут у всіх одні й ті самі хитрощі чи я щось не так зрозуміла? Чого добивався цей чоловік?

– Не варто поспішати з висновками… – зауважив він, не відриваючи від мене погляду, і на мить його зіниці витяглися в щілинки, хижо блиснувши.

– Звичайно, перше враження буває оманливим, – кивнула я серйозно.

– Найчастіше.

– Прошу за стіл, – вклинився Імператор, про якого я вже й забула. – Сьогодні палацовий кухар перевершив сам себе, бажаючи вразити наших гостей.

Головне, щоби враження не вийшли з-під контролю.

Не знаю вже, перевершив себе кухар чи ні, але їжа виявилася досить звичайною. По телевізору і не такі вишукані страви можна було побачити, тож до їжі я залишилася спокійна, якщо не сказати – байдужа. Та й погляд холодних очей, що не відривався від моєї скромної персони, ніяк не сприяв апетиту. Від такої пильної уваги можна й подавитися. Хоча, якби я справді була голодна, ніякий погляд не зміг би відірвати мене від рибки із золотою скоринкою, хай він був би хоч тисячу разів холодним.

– Ви не голодні, шаса Світлано, чи звикли до іншої їжі? – Відірвав мене від лінивого вивчення столу і присутніх за ним драконів той самий радник. Причепився, мов кліщ, і щось намагається розвідати. Збагнути б ще, що саме, а то я не вірю у простий збіг обставин. Та й у те, що йому просто хочеться позлити нагшасів теж, тут щось абсолютно інше, більш вагоме.

– Не голодна, – кивнула я, помічаючи, як усі присутні почали на мене дивитися.

Обвівши поглядом драконів, я хмикнула. Я точно не трепетна лань, їхні погляди якось переживу.

– Як ви опинилися на землях нагшасів чи серед населення є й люди?

– Вам на яке запитання відповісти, на перше чи друге? – Усміхнулася я, безглуздо плескаючи віями.

– Якщо не важко, то на обидва, – не перейнявся моїм виглядом чоловік. А ще кажуть, що з дурними дівчатами чоловіки говорити не хочуть, брешуть! Один точно хоче, навіть уперед трохи нахилився, хижо примруживши очі.

– Коханий, на землях нагшасів є люди? – Змахнувши віями, я притулилася грудьми до руки Шанліса, помічаючи, як мій суворий змій напружився.

– Ні.

– Ні, – знизала я плечима. – Я єдина представниця цієї прекрасної раси.

По тому, як пирхнула якась дракониця, я зрозуміла, що у драконів люди не в пошані. Повернувшись до жінки, я ще ширше посміхнулася, пронизуючи її холодним поглядом. Не знаю, про що вона подумала, але явно здивувалася від моєї поведінки, швидко відвівши погляд. Може, нагшасів злякалася? Навряд чи мене маленьку та тендітну.

– Ви не схожі на людину, – взяла слово інша жінка і якщо я не помиляюся, то саме її бачила, коли ми виходили з кімнати переходу. Одним своїм зібраним виглядом і вперто стиснутими губами вона викликала повагу. По ній одразу було видно, що вона жартувати не буде і всякі дурниці не для неї, немов вона вища за всі розповіді про жінок, які зітхають крадькома. Справжня войовниця. З такою тільки дружити! – Всі представники цієї раси, принаймні, ті, кого бачила я, були дещо більшими за вас і м’язистими.

– На жаль, нічого з цього приводу сказати не можу, – зітхнула я. Місцевих людей я й сама в очі не бачила, тож вони були для мене таємницею.

– Ви жили не серед людей? – Підняла вона одну брову.

– Серед людей, – заперечила я, не знаючи, чи варто взагалі говорити про те, що я з іншого світу. Мало, що вони тут собі вигадають. Нагшаси мене, звичайно, прийняли, а ось інші раси...

– Давайте залишимо цю тему, – спокійно видихнув Шанліс, кинувши на мене швидкоплинний погляд. Що ж, не дурепа, зрозуміла, не варто нічого розповідати. – Краще розкажіть нам, як справи у світі? Що нового сталося за час нашого «затворництва»?

– Особливих змін не було… – недбало відповів Імператор, присмоктавшись до келиха з вином. Здається, його цікавив лише вміст келиха, який регулярно оновлювався завдяки старанням хлопця слуги. – Все як завжди. Усі хочуть вигоди для своєї раси. Ах, так… – через кілька секунд видихнув він, реготнувши. – Демони з вампірами борються, ніяк не можуть поділити землі людей.

Нарешті заткнувшись, Імператор кілька секунд умиротворено мовчав, а потім, ніби зрозумівши, що він щойно бовтнув, небезпечно зиркнув на радника, який аж ніяк не світився дружелюбністю.

У книжках, якщо Імператор, то одразу якийсь нереальний красень чоловік із вольовим характером, деякими владними замашками, які неймовірним чином зникають поряд із головною героїнею. Не знаю, може, в якомусь іншому світі такий і є, невідомо ж, скільки їх взагалі існує, але тут таким Імператором навіть не пахне. Той самий представник народу, Імператор, зустрівшись з холодним поглядом радника, ніби менше став, стиснувся весь, поник, навіть келих з вином слузі віддав.

І в кого влада, питається? Чим так, краще взагалі не бути Імператором. Внутрішньо в мене навіть на кілька секунд прослизнуло щось на кшталт жалості. Правда, мій жалість, як з'явився, так і зникла без сліду, все-таки не маленький хлопчик, думав, в яку дупу себе запхнув.

Втративши весь інтерес до Імператора, я насторожено підняла брову, не особливо розуміючи, чого всі на мене витріщаються, наче чекають чогось. Капець. Демони ж із вампірами за людські землі б'ються, а я теж людина. Ну, в принципі, логічно. На думку багатьох я зараз мала влаштувати істерику з гучними завиваннями і слізними проханнями благати Шанліса врятувати всіх. Ось тільки я не рятівниця і ніколи не хотіла нею бути. Звичайно ж, мені шкода всіх, дуже шкода, особливо якщо подумати про дітей, але ні. Хоча, можна ж і не самій рятувати, а просто допомогти.

– А вам, як я розумію, землі людей не потрібні? – У дзвінкій тиші поцікавилася я, піднявши куточки губ.