Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Справжній герой — завжди поет, бо що таке героїзм без поезії? І перший, і друга мають одне коріння, і якщо герой — це поет у дії, то поет — герой в уяві. Мандрівний рицар, головне знаряддя якого — зброя, потребує коріння поета, бо його мистецтво — це мистецтво війни, щодо чого не мав найменшого сумніву дон Уарте, коли в розділі XVI свого трактату «Огляд талантів…» він написав, що «воно належить до сфери уявного, бо все те, що повинен робити добрий воєначальник, має бути позначене благозвучністю, образністю та відповідністю…, а добре розуміння потрібне для всього цього так само, як добрий слух для того, щоби добре бачити». І все це є тільки надміром життя, зусиллям, яке, сповнюючись і здійснюючись, удосконалюється і завершується діянням, метою якого є само діяння. У своєму русі сік досягає такої точки, що мусить повернутися туди, звідки він почав витікати, й, добувшись туди, він уже не тече далі, а знаходить своє завершення, утворюючи паросток, а з паростка проростає квітка — квітка краси.

Дон Кіхот співає. Дон Кіхот — поет, про що вже згадувала його сумирна племінниця під час огляду, який зробили парох та цирульник у його бібліотеці, коли вони саме вирішили пощадити «Діану» Хорхе де Монтемайора[89], вона висловила побоювання, що її дядькові захочеться стати поетом, «а то, кажуть, хвороба заразна й невигойна», докинула вона. Ох, Антоніє, Антоніє, як ненавидиш ти поезію, з якою злістю на неї дивишся! Але твій дядько — поет, і якби він ніколи не співав, то ніколи не був би таким героєм, яким він був. І річ не в тому, що талант співця зробив його героєм, а в тому, що з повноти його героїзму не міг не прорости спів.

Тож мені не здаються переконливими ті аргументи, які наводить отець Ріваденейра в розділі XXII книги III свого «Житія святого Ігнатія» на виправдання того, що в ордені єзуїтів не було хору. Він стверджує, що наявність хору «не є чимось обов’язковим для релігії», — і справді, можна уявити собі солов’я, який не співає, але то буде соловей хворий, — і додає, разом зі святим Томою[90], що ті, котрі мають за обов’язок навчати народ і втихомирювати його хлібом доктрини, «не повинні приділяти увагу співу, бо, приділяючи увагу співу, вони можуть занедбати те, що для них найважливіше». Але чи існує доктрина інтимніша й глибша, аніж та, яка формується співом? У тих настановах, які даються людині, головне — не буква, а музика літер, саме вона наснажує і напучує. Музика — дух, а плоть — літери, і будь-яка доктрина серця — це спів.

Можна тільки подивуватися з того факту, що, попри таку велику схожість між Дон Кіхотом та Іньїґо де Лойолою і попри те, що останній щиро втішався співом, до якого він був дуже прихильний і який наповнював йому душу радістю та наближав до Бога, як про це розповідає нам його біограф у V розділі V книги «Житія», він не заснував хору в ордені єзуїтів, і саме тим, що він його не заснував, ми маємо всі підстави пояснити недосконалість, завжди притаманну його діяльності, і ту поетичну стерильність, яка пригнічує його. Ніколи жодна цикада не почувала себе вдома в цьому мурашнику ченців. І нехай нам не кажуть, що не всі ми народилися для того, щоби співати, бо тут не йдеться про «всіх» чи не «всіх», а про те, що кожен, хто народився духовно, а не лише тілесно, тільки й тому співає, що народився, а якщо не співає, то це означає, що народився тільки тілесно. І якщо ми захочемо заснувати орден Дульсінеї Тобоської, то не забуваймо про хор, і його спів стане квітуванням героїчних почуттів та високих поривань.

Дон Кіхот співав, коли люди, які вдалися у своєму глузуванні до вкрай брутальної й непристойної витівки, висипали на нього повен мішок котів, і коли він став захищатися від них, один стрибнув йому в обличчя «і вп’явся зубами й пазурями йому в носа; з того болю Дон Кіхот аж заверещав непутнім голосом», і знадобилося чимало зусиль, аби відірвати від нього ошалілого кота.

Мій бідолашний сеньйоре! Тебе боялися леви, а тепер коти роздряпують тобі ніс! Від котів, які втікають, а не від левів, що почуваються вільними, мусить боронитися герой. «Організувавши військо з бліх і комарів, Бог може змести з лиця землі всіх імператорів і монархів світу», — пише отець Алонсо Родріґес («Розвиток християнської досконалості та християнських чеснот», частина третя, трактат І, розділ XV). Звільни нас, Боже, від бліх, від комарів і котів, що кидаються від нас навтьоки, і пошли нам натомість левів у клітках із відчиненими дверцятами!

Та позаяк блохи й комарі є нашими запеклими ворогами, то не слід припиняти з ними війну, і щоби ми постійно воювали з ними, нам наказує Бог. Хтось міг сказати Дон Кіхотові в намаганні переконати його не переслідувати бліх та комарів людської породи, що орел не ловить мух — aquila non capit muscas, — але Дон Кіхот учинив би помилку, якби послухався цієї поради. Мухи, а надто мухи отруйні, виділяють активні ферменти, які ефективно поліпшують травлення орла.

І справді, та сама отрута, яка, коли впорснути її в судини, що утворюють систему кругообігу нашої крові, нас обпалює і завдає нам великої шкоди або навіть може заразити нас сифілісом і вбити, ця ж таки отрута, якщо прийняти її через рот, не тільки є нешкідливою, а й може посприяти тому, щоби наше травлення відбулося швидко й надійно. І саме завдяки отруті цих мух, що допомагає травленню, мух, яких орел поглинає під час свого полювання разом із їхніми жалами, він дістає можливість, очистивши свій шлунок, дивитися у вічі сонцю.

Чи не думаєте ви, що він зможе укласти душу й життя у справу, за яку він береться з кохання до Дульсінеї і яка увінчає нас славою не лише на нинішній час, а й на майбутні віки, якщо ми не вкажемо йому на все те сміття, що захаращує те місце, де ми їмо, спимо та живемо? Найкращою книжкою з Усесвітньої Історії, найдовговічнішою, і найдетальнішою,