Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

дивовижно, що вбогість, яка приносить нам чи не найбільше прикрості, є однією з тих речей, якими ми найбільше пишаємося? Щоправда, це гордість лише вдавана, якою насправді ми намагаємося прикрити ту свою вбогість; це сором, перевдягнений у гордість для самозахисту, це схоже на поведінку тих тварин, які ні для кого не становлять небезпеки, але надимаються, стають у грізну позу саме в ті хвилини, коли переживають смертельний страх. Так само поводяться й ті люди, котрі пишаються своєю смиренною вбогістю.

Я раджу вам також звернути увагу на те, з якою поважністю та пихою жебрають багато жебраків. Для прикладу, я розповім вам про жебрака, який мав звичай щосуботи приходити просити милостиню в одного сеньйора, але якось прийшов до нього не в суботу, й сеньйор дав йому дрібну монету, але потім, завваживши, що була не субота, він звернув на це увагу жебрака, попросивши його, щоби надалі той не порушував звичаю. На ці слова жебрак повернув йому милостиню і сказав: «То ви ще й будете мені докоряти? Заберіть назад свою монету й пошукайте собі іншого бідняка». Це так, ніби він сказав: «Я роблю вам велику ласку й даю нагоду виявити чесноту милосердя та здобути в такий спосіб прихильність неба, а ви ще й докоряєте мені та ставите якісь умови? Заберіть, заберіть назад свою милостиню й найдіть собі дурня, який би погодився зробити вам таку послугу».

І, ох, убогість, найсумніша та найжалюгідніша з усіх — убогість необхідності виходити на люди в неушкоджених панчохах, убогість зберігати той паперовий костюм, у якому ми граємо свою роль на сцені світової комедії! Можна лише поспівчувати бідолашному коміку, якому не дозволено перевдягти сорочку і який мусить зберігати чистим та цілим той театральний убір, у якому він заробляє собі на життя на своєму кону; можна тільки поспівчувати тому бідоласі, якому в холодні зимові ночі не дозволено носити вбогий плащ, який би міг захистити його від морозу, бо він не має права скидати розкішну мантію, в якій він грає в комедії короля. І ще сумнішим видається той факт, що під театральною мантією в такі ночі не можна зігрітися.

Дон Кіхот сумував, бо соромився необхідності виходити на люди вбогим. Бо він був, зрештою, сином Адама. А Адам, як розповідає нам Книга Буття (розділ III, вірші 7-10), після того як згрішив, мусив усвідомити, що він голий, тобто вбогий, і коли Бог покликав його, то він сховався, наляканий своєю голизною. І страх перед голизною, перед бідністю, завжди був і є головною пружиною, яка визначає діяльність бідолашних смертних. Жахливими були темні часи Середньовіччя, близько тисячі років тому, коли більше, аніж прагненням до небесної слави, душі були опановані страхом потрапити до пекла. І хіба ми не бачимо, що в нашому суспільстві жах перед бідністю переважає жадобу багатства, і це спонукає більшість людей кидатись у найбожевільніші авантюри? Нами рухає більше жадібність, ніж амбіції, і якщо ми пильніше придивимося до тих людей, які вважаються найамбітнішими, то неминуче виявимо серед них не одного скнару. Усі гарантії видаються нам недостатніми, щоб уберегти нас і наших рідних від бідності, якої ми так боїмося і яку так ненавидимо, і ми все накопичуємо та накопичуємо багатство, щоб позатуляти ним усі дірки, крізь які вона може проникнути в наш дім. Бути бідним — сьогодні найстрашніший злочин; ті з наших суспільств, які мають славу найрозвиненіших і найкультурніших, відзначаються своєю ненавистю до вбогості та до вбогих; немає нічого сумнішого, як доброчинність. Складається враження, що ми хочемо позбутися бідних, а не бідності; знищити їх, так ніби йдеться про знищення якихось шкідливих комах. Покінчити з убогістю хочуть не з любові до вбогих, а для того, щоби вона не жахала нас своєю страхітливою невідворотністю.

І хіба не дивно, що люди мріють потрапити на небо лише для того, щоб урятуватися від убогості? Прагнення до слави, яке рухало Дон Кіхотом, чи не мало воно у своїй основі страху перед можливістю провалитися в невідомість, зникнути, перестати бути? Марнолюбство — це, за своєю суттю, жах перед нічим, яке в тисячу разів жахливіше, аніж пекло. Бо, зрештою, в пеклі ти є, ти живеш, а поки ти є, як сказав Данте, ти ніколи не втрачаєш надії, а надія — сутність буття. Бо надія — це вінець зусиль, докладених у минулому для того, щоби наблизити майбутнє, і ці зусилля конституюють саме буття.

А тепер підійди сюди, мій Дон Кіхоте, і поклич свого Алонсо Доброго, і скажи мені: чи ця твоя сором’язливість перед можливістю здатися вбогим не була принаймні частиною тієї грандіозної сором’язливості, яка перешкодила тобі освідчитися Альдонсі Лоренсо у своєму коханні? Тобі був відомий вираз «з тобою — хліб і цибуля», і ти міг навіть запропонувати їй трохи більше, аніж хліб та цибулю, адже була в тебе «душенина на щодень (частіше яловичина, ніж баранина, на вечерю здебільшого салатка м’ясна, суботами “бите-різане” (тобто яєшня з салом), п’ятницями сочевиця, неділями ще якесь голуб’ятко на додачу»: але чи цього було б їй досить? І навіть якби для вас двох було б досить, то чи вистачило б його для тих плодів, які могли б народитися з вашого кохання? Але я ліпше мовчатиму, бо знаю, як би ти розхвилювався і як би густо почервонів, коли б я заговорив із тобою про це.

Отож нас не дивує, що Дон Кіхот «поклався в ліжко, тяжко зажурившись», як через те, що йому дуже бракувало Санчо, так і через непоправне нещастя зі своїми панчохами, які він був би ладен зацерувати навіть нитками іншого кольору, а це одна з найочевидніших ознак того глибокого смутку, який може висловити ідальґо, говорячи про свою гірку вбогість. І як дотепно встановлює тут історик зв’язок між самотністю і вбогістю Дон Кіхота! Убогий і самотній! Ще можливо якось терпіти вбогість у компанії або самотність у багатстві, але вбогий і самотній — який то жах!

І яке значення могли мати для нього, вбогого і самотнього, тужливі зітхання Альтісідори? І правильно він зробив, що зачинив вікно, коли їх почув.

Розділ XLVI

Про жахливу дзвоно- і котомахію, що витримав Дон Кіхот у зв'язку з женихливими замірами Альтісідори

Але потім, відчувши жалість до мук кохання, які терзали нахабну дівчину, він попросив, аби йому принесли на ніч до його кімнати лютню, «а я вже постараюсь скільки мога потішити сю невтішну панянку», — сказав він.