Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

і найправдивішою книжкою з історії світу була б така, автор якої зумів би розповісти з усією життєвою складністю та глибиною про чвари, плітки, інтриги та махінації, що відбуваються в Карбахосі-де-ла-Сьєрра, селі на триста жителів, з його алькальдом та алькальдесою, учителем і вчителькою, секретарем і його нареченою, з парохом та його жінкою, дядьком Роке й тіткою Месукою, причому всі вони виступатимуть разом із хором, що складається з представників обох статей. А якою насправді була Троянська війна, завдяки якій ми маємо «Іліаду»?

Проте мухи, блохи та комарі можуть нічого не боятися, бо ми ж бачимо — нам не до них: хай там які події з їхніми інтригами та плітками відбуваються в тому місті, про яке я пишу, чи існує якась інша можливість так чи інак і під тією або іншою назвою донести їх до нащадків, якщо не вдасться мені або комусь іншому, хто, як і я, кохає Дульсінею, змалювати їх, відзначивши тільки їхні універсальні та вічні характеристики?

Тисячу разів я казав собі та повторював, що найбільше та найтриваліше в мистецтві й літературі будувалося з обмежених матеріалів, і всім відомо, що, коли ми програємо в екстенсивності, ми виграємо в інтенсивності. Але річ у тому, що, виграючи в інтенсивності, ми також виграємо і в екстенсивності, хоч би яким парадоксальним це нам здавалося: і ми виграємо також у тривалості. Атом — вічний, якщо існує атом. Те, що належить одній людині, належить і всім людям; найіндивідуальніше є найзагальнішим. І я, зі свого боку, волію бути вічним атомом, аніж швидкоплинною миттю в історії Всесвіту.

Абсолютно індивідуальне є абсолютно універсальним, бо навіть у логіці ми ототожнюємо індивідуальні висловлювання з загальними. Методом виключення ми приходимо до суспільного договору Жан-Жака Руссо[91], до безперої двоногої істоти Платона[92], до homo sapiens Ліннея[93] або до вертикального ссавця сучасної науки, тобто до одного з визначень людини, яка не перебуває ні тут, ні там, ні в теперішньому часі, ні в минулому, не перебуває ні в якійсь певній точці простору, ні в якомусь певному часі, а тому є homo insipidus[94]. І тому, що більше й тісніше прив’язується діяльність людини до якогось обмеженого простору й обмеженого часу, то універсальнішим і тривалішим стає божественний подмух, який вихоплюється з її душі, — у міру того як вона поривається до вічності та нескінченності. Найбільшою брехнею історії є так звана всесвітня або універсальна історія.

Подивіться на Дон Кіхота: Дон Кіхот не поїхав до Фландрії і не сів на корабель, який би доправив його до Америки, він не брав участі в жодній із великих історичних подій свого часу, він мандрував лише по запилюжених дорогах своєї рідної провінції Ламанча, прагнучи допомогти всім, хто зустрічався йому на цих дорогах і хто потребував його помочі, він захищав скривджених і карав винних. Його серце підказувало йому, що, перемігши вітряки Ламанчі, він тим самим перемагав і всі інші вітряки у світі, а покаравши багатія Хуана Лантуха, він тим самим покарав усіх багатіїв, безжальних і жадібних. Бо не випадає сумніватися, що в той день, коли буде переможено цілком і повністю якогось лиходія, лиходійство почне зникати з лиця землі, й незабаром повністю зникне з неї.

Дон Кіхот був, іще раз хочу про це сказати, вірним учнем Христа, а Христос із Назарета перетворив своє життя на вічну науку на полях і дорогах маленької Галілеї. З усіх міст Він був лише в Єрусалимі, а Дон Кіхот відвідав лише Барселону, яка була Єрусалимом для нашого кабальєро.

Немає нікого менш універсального, аніж так званий космополіт, як сьогодні мають звичай іменувати тих, котрі вважають себе громадянами світу; немає нічого менш вічного, аніж те, що ми хочемо поставити поза часом. У надрах речей, а не поза ними, перебувають вічне й нескінченне. Вічність — це субстанція моменту, який минає, а не те, що огортає минуле, теперішнє й майбутнє всіх тривалостей; нескінченність — це субстанція тієї точки, на яку я дивлюся, а не те, що огортає ширину, довжину та висоту всіх протяжностей. Вічність і нескінченність — це, відповідно, субстанції часу й простору, а ті є їхніми формами: потенційно цілими в кожну мить тривалості — перша, й у кожній точці протяжності — друга.

Отже, полюймо й ковтаймо отруйних мух, які гудуть і вимахують своїми жалами, кружляючи навколо нас, і Дульсінея дасть нам силу перетворити це полювання на епічну битву, яку оспівуватимуть протягом століть у всьому світі й на всій землі.

Розділи XLVII, XLIX, LI, LIII і LV

Про невеселий кінець і край Санчовому врядуванню

Тут історик покидає Дон Кіхота й, перестрибуючи через розділи, в яких ідеться про пригоди то одного, то другого, розповідає нам, як урядував Санчо на своєму острові, чиє правління можна коментувати лише словами апостола Павла, що їх ми читаємо у вісімнадцятому вірші третього розділу Першого послання до Коринтян, де він каже: «Хай ніхто не обманює сам себе. Як кому з вас здається, що він мудрий у цім віці, нехай стане нерозумним, щоб бути премудрим».

І цілком слушно сказав дворецький у відповідь на слова Санчо: «Трапляються-таки чудеса на світі: з посміху люди бувають, а хто сміється, той інколи в дурнях зостається». І хіба ж це не правда?

Санчо, настановлений губернатором на посміх, розпоряджався на своєму губернаторстві так добре, що в тому місті досі зберігаються так звані «Закони великого губернатора Санчо Панси». І нас не має це дивувати, адже більшість великих законодавців не переважають своїм розумом Санчо Пансів, яких, на жаль, зазвичай не призначають законодавцями.

Але дуже скоро настав кінець урядуванню Санчо, після чого Санчо Панса поринув у глибини свого героїзму. Відмовившись від врядування островом, про яке він так мріяв, Санчо прийшов до розуміння самого себе, і він міг би тепер сказати своїм насмішникам те, що Дон Кіхот сказав Педро Алонсо, коли той надав йому притулок під час його першої виправи у широкий світ: «Я знаю, хто я такий!». Я писав, що тільки герой може сказати: «Я знаю, хто я такий», а тепер хочу додати, що кожен, хто може сказати: «Я знаю, хто я такий», є героєм, хоч би яким скромним і непримітним здавалося нам його життя. А Санчо, коли він покинув свій острів, знав, хто він є.

Після того як по ньому добре потопталися під час удаваного нападу на острів, і він